С. Есенин. Анна Снегина ч. 3 на украинском языке

 
ГАННА СНЄГІНА (Продовження.ч.3)

(Перекладено на українську з С. Єсеніна)

3.

Навпочіпки поголос млоїв.
У шепіт рішали судом.
Я від моєї старої
В листі його мав за листом.

Було, я вернувся з тяги,
Спочити приліг на диван.
Рознощик болотної вади,
Мене прознобив туман.

Трясло мене, як в лихоманці,
Кидало то в холод, то в жар,
У проклятій отій припарці
Чотири так дні я лежав.

Мельник, спаситель затятий,
Поїхав,
Когось там привіз…
Я бачив одне біле плаття
І чийсь ще кирпатенький ніс.
Потім, коли стало легше,
Озноб мене більше не тряс,
На п’яту добу, десь під вечір,
Простуда моя і вляглась.
Я встав.
І лиш ледве-ледве
Долівка торкнулась ноги,
Почувсь мені голос веселий:
"О!
Здрастуйте, мій дорогий!
Давненько я вас не стрічала.
Тепер із дитячих вже літ
Я важною панною стала,
А ви – знаменитий піїт.
…………………………..
Присядьмо.
Пройшла лихоманка?
Якийсь ви тепер не такий!
Я потай зітхала щоранку,
Торкаючись вам голови.
Так…
Не вернути. Змило.
Роки всі течуть в океан.
Колись-то я дуже любила
Послухати ваш балаган.
Ми мріяли разом про славу…
Ви втрапили в точку. Про це
Забути навіки заставив
Мене молодий офіцер…"

*

Я слухав її. Несвідомо
Ставний розглядував лик.
Хотів сказати:
"Знайоме!
Я до іншої мови звик!"

Проте, чомусь сам не знаю,
Соромлячись, мовив  невлад:
"Так…Так…
Я тепер споминаю…
Сідайте.
Я дуже рад.
Я вам прочитаю не вбого
Вірші
І про кабацьку Русь…
Оброблені чітко і строго.
З циганщиною – не збоюсь".
"Сергій!
Ви такий, ви поганий.
Жаль мені,
Прикро мені,
Що про п’яні ваші вистави
Вже знають в країні всі.
І скажіть:
Що з вами сталось?"
"Не знаю".
"Кому знати?"
"Певно так, що в осінню сирість
Мене народила мати".
"Жартун ви…"
"Ви також, Ганно".
"Кого-небудь любите?"
"Ні".
"Тоді я ще більше здивована –
Губити себе з цих літ:
Перед вами така ще дорога…"

Згущалась, туманилась даль…
Я гладив, з дива б якого,
Рукавички її і шаль.
………………………….
Місяць сміхом гримів як клоун.
Серце вчора казало: "Ні!"
По дивному був я повний
Напливом шістнадцяти літ.
Розлучились ми на світанку
З загадкою рухів, очей…

В літі красне є, наостанку
Красне літом і в нас тече.

*

Мій мельник…
Ох, вже цей мельник!
З ума зведе за базар..
Набув клопоту – посередник!
І бігає, як той поштар.
Сьогодні знов з запискою,
І який такий в ній резон?
"Приходьте.
Ви самий близький.
З любов'ю
Оглоблін Прон".
Іду.
Прихожу в Криуші.
Оглоблін з воріт на весь рот,
І з п’яну, в печінку і в душу
Костить озлиднілий народ.
"Гей, ви!
Гей, тарганяче віття!
До Снєгіних!..
Р-раз і квас!
Давайте ваші угіддя
Без всякого викупу з нас!"
А мене як побачив, наразі
Вже й збавив сварливу спритність,
Промовив у щирій образі:
"Селян ще треба варити".

"Для чого ти звав мене , Проша?"
"Звісно, не будеш косити.
Дістану конячку хорошу
Й до Снєгіних…разом…
Просити…"
І ось запрягли ми шкапу.
В голоблі кістлява вжата –
Таких віддають в придачу,
Щоб тільки собі не мати.
Повзли так, я ледь не плакав,
Бо путь нас смішив і злив:
І на підйомах з байраків
Підводу самі ми везли.

Приїхали.
Дім з мезоніном
Трішки присів на фасад.
Хвилююче пахне жасмином
Його плотовий палісад.
Вже злізли.
Йдемо до тераси
І, пил збиваючи з пліч,
Як не повезло невдасі,
Чуємо з горниці річ:
"Ридай – не ридай, - почив в бозі…
Тепер він холодний труп…
Там стукає хтось на порозі,
Припудрись…
Піду відіпру…"

Огрядна, стривожена пані
Відкинула добрий засов
І Прон мій їй брякнув прямо
Про землю
Без передмов.
"Віддай!.. –
Повторяв він глухо. –
Не припадати ж тобі до ніг!"

Як ніби без думки і слуху
Вона сприйняла ті слова.
І ввічливо, і без відстрочки
Спитала мене
Крізь біль:
"А ви мабуть, до моєї дочки?
Присядьте…
Про вас доповім…"

Тепер я пригадую чітко
Тих днів фатальне кільце.
Нелегко було мені свідком
Дивитися їй в лице.
Второпав –
Сталося горе,
Підставити б мав плече.
"Убили…Убили Борю…
Відстаньте!
І геть з очей!
Ви…Ви боягуз і валанда.
Помер він…
А ви тут ось…"

Ні, це було вже занадто.
Не всякому хватить й злості.
Лящ соромом спалював вуха,
До Прона я мовив так:
"Сьогодні вони не в дусі…
Поїдемо, Прон, в кабак…"