С. Есенин. Анна Снегина. ч. 2 на украинском языке

ГАННА СНЄГІНА (Продовження, ч.2)

(Перекладено на українську з С. Єсеніна)

2

"Вставай вже! Вставай, Сергуша!
Іще і зоря не текла,
Моя баба за милу душу
Оладків тобі напекла.
А сам я тепер поїду…
Поміщиця Снєгіна…
Їй
Вчора набив для обіду
Красавчиків дупелів".

Привіт, життєдайна зірниця!
Встаю, одягаюсь, іду.
Димно і росяно спиться
Яблуням білим в саду.

Я думаю:
Як прекрасна
Земля
І на ній чоловік.
І скільки з війни нещасних
Виродків верне й калік!
І скільки зарито в ямах!
І скільки зариють іще!
На вилицях я відчуваю
Судому безжалісну щік.

Ні, ні!
Не піду у віці!
За те, щоб якась мерзота
Кидала солдату-каліці
П'ятак чи гривеник у болото.

"Тобі добрий ранок, старенька!
Бачу, ти трішки змарніла…"
І чую крізь кашель тихенько:
"А ще б голова не боліла.
У  нас тепер тут неспокійно.
Пітнінням усе зацвіло.
Мужицькі без продиху війни –
І б’ються селом на село.
Сама я своїми вухами
Чула від парафіян:
То радівців б'ють криушани,
То радівці б'ють криушан.
А все оце, значить, безвладдя.
Прогнали царя…
І от...
Посипались справи неладні
На наш нерозумний народ.

Сиділи б вони в острозі,
Харцизяк відпустили лихих.
І на великій дорозі
Покою не знай від них.
Ось свіже, приміром… з Криушів…
Усіх їх в тюрму б за тюрмою,
Вони ж, злодіяцькі душі,
Вернулися знов додому.
У них там є Прон Оглоблін,
Безпутник. П'є, грубіянить.
Він вічно на всіх у злобі,
По неділях від ранку п’яний.
Третього року, згадала –
Це об'явили війну,
При чесній громаді зухвало
Сокирою вбив старшину.
На волі їх тисячі стало
Падлючити. Мовить боюсь…
Пропала Расея, пропала…
Годувальниця згинула Русь…"

Візник з балачками видивсь.
Я з ціпком в капелюх, як вріс.
Пішов мужикам поклонитись,
Як старий знайомий і гість.

*

Іду – голубіє доріжка,
І бачу – назустріч мені
Несеться мій мельник на дрожках
По свіжій іще цілині.
"Сєргуха! За милу я душу!
Постій, я тобі розкажу!
Мить!Дай поправити віжку,
А потім тебе приголомшу.
Ти чом мені вранці ні слова?
Я Снєгіним брякнув так:
Приїхав до мене веселий
Один молодий чудак.
(Вони до мене бажані,
Я знаю їх десять літ.)
А замужня їх дочка Ганна
Спитала:
- Чи не він – піїт?
- Так, так, - відказав, - він самий!
- Блондин?
- Так, звичайно, блондин!
- І з чубчиком кучерявим?
- Пан забавний, такий - один!
- Коли він приїхав?
- Недавно.
- Ой, мамочко, та це ж він!
Ти знаєш,
Він так забавно
Був прагнув моїх колін.
Був скромний такий хлопчина,
А тепер…
Ти ж поглянь…
От….
Письменник…
Відома людина…
Без запрошення не прийде.

І мельник, скоріше – для виду,
Хитро зіщулив око:
"Та добре! Бувай до обіду.
Ще про запас маю трохи".

Я йшов по дорозі в Криуші,
Ціпком підрубав зелене.
Ніщо не пробилося в душу,
Ніщо не бентежить мене.
І запах струмить без задатку,
В думках один п’яний туман…
Знайти б ще гарненьку солдатку
Вести хороший роман.

*

А от і Криуші…
Три роки
Не бачив знайомих дахів.
Бузкова нині погода
Бузком закипає з боків.
Не чути собачого бреху,
Нема їм чого стерегти –
У кожного хата обдерта –
Хіба чаплію від нудьги.
Бачу, на ганку у Прона
Горланять, зійшлись мужики.
Міркують про нові закони,
Про ціни на хліб завелись.
"Друзяки, привіт!"
"А, мисливець!
Здоров'я! Здоров'я!
Сідай!
Послухай і ти, нежурливець,
Про наше селянство узнай.
Щось нове у Пітері вийшло?
З міністрами, як – на нозі?
Недарма, єдріт твою в дишло,
Ти йшов по куркульській стезі.
Але ми тебе не паплюжим,
Ти – свійський, мужицький, наш,
У славі – хвалитись не дужий,
А серце продати – це ґандж.
До нас ти був щирим, бувало
Вилазив, як кажуть, з штанів…
Скажи,
Чи відійдуть селянам
Без викупу пашні панів?
Кричать нам,
Землі не чіпати,
Іще не настала мить.
На фронті – за що воювати,
Губити себе і других?"

І кожний усмішкою з глумом
Лице моє й очі стеріг.
І я, обтяжений думок,
Слова сказати не міг.
Гойдалися східці скажені.,
Застряло
У дзвін голови:
"Скажи,
Це хто таке - Ленін?"
Я тихо сказав їм:
"Він – ви".