Як страшно впасти і не підвестися,
І скільки треба ще пройти?
А всі говорять: просто з цим змирися,
Щоб було легше далі тобі йти.
Як боляче коли не розуміють
І рідні, друзі і батьки,
І в самоті думки лиш тихо тліють,
І сльози ллються, ще й гіркі.
Як хочеться комусь все розказати,
Але чомусь щось стримує мене.
Напевно, краще буду я мовчати,
А потім все само пройде.
Та ні, не пройде, знов колись нагряне
І знову буде боляче мені,
І запечуть ще не заживші рани,
І я шукатиму провину у собі.
В собі, звичайно, в кому ще шукати?
Звучить як докір в моїй голові.
Мене ж ніхто не заставляв брехати,
Робити вчинки добрі та лихі.
Та все ж життя іде і триватиме надалі,
І в ньому є моменти веселі та сумні,
За все прожите не дістанемо медалі,
Але прожити гідно треба усі дні!
***
© Copyright: Настя Юркевич, 2011
Свидетельство о публикации №111042105732
Свидетельство о публикации №111042105732
Рецензии