На Лiвобережжя

Потоцькі, Вишневецькі - різний хлам...
Мізки вправляти намагались нам,
На лаври претендуючи Лойоли.
Не вийшло, бач, не буть тому ніколи!

              *
Де через унію, де навпростець:
На палю брата, жінку - до жовнірів,
Дітей - в криницю... Наче все? Кінець?
Аж ні! Хтось з засідки вбиває звірів.

Косу хтось з матюками у живіт
Стромля двадцятирічному гусару.
Смикнув уверх, вивалює на світ
Кишки хлопчачі, білу хмарку пари.

А то комусь вже голову серпом
І потім, вверх здійнявши за чуприну,
За панську сиву, похапцем-бігом
Об землю розбива, мов капустину...

             **
Цілуючи натільного хреста,
Ховається під вечір в очереті.
Не спить, лиш марить. Вдосвіта устав,
До пучки пальці: перший, другий, третій.

Перехрестився на південний схід:
До пернача далеко, щоб пристати!
Та ще б з плечей зо два десятки літ...
Північніше біліла якась хата.

На Слобожанщину іти, вперед.
В московскького царя шукати долі,
У православного. І там не мед,
Але ж - свої. А то вже майже воля.

Умив лице водою із Дніпра.
По той бік залишилися Черкаси
Осиротілі. З богом! Все. Пора.
Прощатись ні з ким, та й немає чАсу.

            ***

І протягом стількох десятиліть
Руїною було все Подніпров'я!
А того дядька загубився слід.
Дай бог йому удачі і здоров'я...

 А оце:http://www.stihi.ru/2014/11/12/10784 мені, як автору, доставило неабияку приємність. Дякую, колего!

Виталий Карпов
                Беженцам с Украины,
                братьям моим
                сей перевод стиха
                я посвящаю.

 Потоцкий, Вишневецкий – прочий хлам…
 Мозги вправлять всё собирались нам,

 Лойолы лавры им покоя не давали.
 Не вышло, видно, не на тех они напали!

                ~ * ~
 Где – унией, а где, орёт стервец:
 «Парней – в огонь, а баб – отдать солдатам,
 Детей – в колодец…» Вроде, всё? Конец?
 Но из засад бьёт кто-то супостатов.

 И кто-то, матерясь, косу в живот
 Вогнал двадцатилетнему гусару,
 Да так рванёт, что потроха порвёт,
 Пырнёт другого и добавит жару.

 Там – шею пану срезали серпом,
 Схвативши за шляхетские седины,
 Свалили и поволокли бегом,
 В капусту посекли как корм скотины.

                ~ ** ~
 Нательный крест он свой поцеловал,
 И в камышах сокрылся до рассвета,
 Не спал, дремал лишь. Затемно он встал,
 Размял он пальцы: раз, в другой и в третий.

 Перекрестился. На восток сперва?
 Казаки там. До них не дотянуть мне!
 Эх, сбросить с плеч хотя б десятка два…
 Остался север. Что ж, на север путь мне!

 На Слобожанщину* пойду, вперёд.
 У русского царя получше доля,
 У православных. Правда, там не мёд,
 Но там свои. Свои – почти что воля.

 Умыл лицо водою из Днепра.
 Уж по ту сторону, там, где Черкассы
 Осиротели. С богом! Всё. Пора.
 Прощаться не с кем… До рассвета час ли?..

                ~ *** ~

 С тех пор не на один десяток лет
 Руиной стали долы Поднепровья!
 А мужика того пропал уж след.
 Дай бог ему удачи и здоровья…