С. Есенин. Анна Снегина ч. 1 на украинском языке

ГАННА СНЄГІНА ч.1   
 
   (Перекладено на українську з С. Єсеніна)

" Село, значить, наше – Радове,
Дворів під двісті з лиця.
Серце і душу порадують
Привабливі наші місця.
Багаті ми лісом і водні,
Є пасовища, поля.
Стражів угідь - в подобі -
Видно тополі здаля.

У велике цабе не влізеш,
З щастям кожний находить лад.
Двори у нас криті залізом,
У кожного клуня і сад.
Віконниці фарблені, гарні.
А в празники м'ясо і квас.
Поліцмейстер колись не марно
Любив гостювати в нас.

Оброки платили ми в строки.
А – грізний суддя – старшина
Ще прибавляв до оброку
По мірці муки і пшона.
Халепи збутись заради,
Несли зайвину без турбот.
Як – влада, на те вона й влада,
А ми простецький народ.

Та люди всі – всі грішні душі.
Очима, як ті павуки.
З села по сусідству, з Криушів,
Косились на нас мужики.
Життя їх ріднилось з бідою –
Селом на обгони шмат
Орали одною сохою
На парі заморених шкап.

Яких чекати достатків, -
Лишалась жива б душа.
Рубали вони, нещасні,
На дрова наш ліс спідтишка..
І якось ми їх застали…
Вони за сокири, ми.
Від дзвону і скреготу сталі
Брали тіла дрижаки.

В скандалах убивством пахне.
І в нашу і в їх вину
Хтось раптом із них як ахне! –
І махом убив старшину.
На нашій бидлатій сходці
Ми справі нарадили шир.
Судили. Забили в колодки
І десять заслали в Сибір.

Відтоді і в нас одні чвари.
Щастя у віжках не вдержиш.
У нас, третій рік ось справим,
Як не падіж, то пожежі".

*

Такі ось нерадісні вісті
Візник повідав в почин.
Я в радівські передмістя
Їхав тоді на спочин.

Війна мені душу всю з'їла.
За чийсь і чужий інтерес
Стріляв я в мені близьке тіло
І грудьми на брата ліз.
Я зрозумів, що я – цяцька,
В тилу купці і знатні,
І я розпрощався з стрілецьким,
Віршем рішив воювати.
Я кинув мою рушницю,
Купив собі "липу", не гріх,
Зготовлений, як годиться,
Зустрів я 17-ий рік.

А воля здіймалася високо.
В рожево-смердючім вогні
Тоді у державі каліфствував
Керенський на білім коні.
Війна "до кінця й перемоги".
І сірі селянські раті
Мерзотники і діляги
Зганяли на фронт вмирати.
А я не взявся за шпагу…
Під реви, громи мортир
Іншу я проявив відвагу –
В державі перший я дезертир.

*

Був дорогою я вдоволений,
Прохолода навкруг дзвенить.
Позолотою місяця схоплене
Перепуття до сіл стугонить.
"Ось і воно, наше Радове, -
Візник прогугнявив, -
Так!
Не за так я кобилу радував
Пужалном по боках.
Дозволь на чайочок, мій втішний.
Вам до мельника йти?
Туди!
Без зайвини вимоги платіжні
За провіз  і за труди"

………………………………..

Даю сороківку.
"Мало!"
Даю іще двадцять.
"Ні!"
Малий непривітний, зухвалий,
Малому лиш тридцять літ.
"Та що ж ти?
Чи маєш душу?
За що мені збитки?"
Мені відказала туша:
"Нині погане жито.
Давайте іще без ломки
Десятку, хоч шість і весь… -
Я вип'ю в шинку самогонки
За ваше здоров'я і честь…"

*
Ось я біля млину…
Ялинник
Горить у свічах світляків.
Старий на радощах мельник
Не може сказати й двох слів:
"Голубчик! Чи ти це?
Сергуша!
Змерз? Охопивсь в дрижаки?
Стара, чуєш, став і скоріше
На стіл самовар й пироги!"

В квітні замерзнути трудно,
Та ще як десь там в кінці.
А вечір світився так чудно,
Як дружня усмішка в лиці.
Обійми мельника плинні,
Від них зареве і ведмідь,
І все-таки в скрутні хвилини
Товариша мати слід.

"Звідкіля? Чи надовго?"
"На рік".
"Так значить, дружище, гуляй!
Цим літом грибів і ягід
У нас хоч в Москву відбавляй.
Дичини тут, братку, до чорта,
Сама так під порох і пре.
Подумати тільки…
Четвертий
Не бачимо рік ми тебе…"

Розмова скінчилась…
Манірно
Ми випили весь самовар.
Беру кожушка і сумирно
Іду на сінник за амбар.
Проходжу – у розрості – садом,
Лиця доторкнувся бузок.
Спалахує погляд: відрада –
Від віку змарнілий тинок.

Колись біля тої он хвіртки
Стояв я шістнадцяти літ,
А дівчина в білій накидці
Відмовила лагідно: "Ні!"
Далеке минуле судило.
Той образ в мені не загас…
Ми всі у роки ці любили,
Та мало любили нас.