знаеш... знову

знаєш,  знову  несила  прокинутись  й  підняти  з  твоєї  долоні  щоку,
і  побачити  ранок,  і  кімнату  нестерпно  пусту,
знаєш,    знову  не  хочу  на  гущі  кавовій  гадати  де  ти,
і  не  знаю,  чому  раптом  так  під  п'ятим  ребром  заболить...
не  зумію    не  зможу  вкотре  вирвати  з  серця    чеку…

знову  вранішнє  місто,  пробуджене  зойком  трамваїв    дощить,
знаєш,  я  би  просто  могла  зупинити  цю  мить,
як  би  раптом  знайшла  на  бруківці  –  я  б  цілувала  твої  сліди,
я  б  по  скронях  твоїх  стікала    дощової  цілунком    сльози,
я    б  змогла  всі  гріхи,  яких  навіть  нема  відмолить.

знаєш,  знову  малюю  тебе,  розсікаючи  небо  навпІл,
так  захмарно-далеко до тебе, але    близько    немислимо    тінь,
знову  б’ється    метелик  під  серцем    із  диханням  тіні  твоєї  у  такт,
але,  знаєш,   боюся  панічно  того,  що  наступить    антракт,
ми  покинемо    зал    після  першої  дії  спектаклю  терпінь.