Леся

Леся чомусь не розуміла, де ж подівся той світ, у якому вона жила усі ці роки. Той світ, що огортав і піклувався про неї. Вона  нагадувала маленьку Алісу із Задзеркалля. Заблукала, у пошуках див чи то примар. Легко давати поради комусь. А як розібратися у цих маревах, що нахлинули. І де  межа отих марев?
Почуття якесь зовсім ефімерне мов та оболонка, що охоплює тебе, зовсім прорвалася у декількох місцях. І ти перетворюєшся  чи то на навколишній світ, чи то він перетворюється на тебе...
Дивно якось жити у світі, якому зовсім до тебе байдуже. Тільки подумайте, п’ять мільярдів живих істот, що оточують тебе. Живуть, дихають, кохають десь зовсім поруч.
Чому ж все одно здається, що кіт розуміє тебе краще за них. Мабуть тому, що він розмовляє іншою мовою. Краще розумієш тих, хто більше мовчить, ніж говорить.
Слова були придумані, аби більше розрізнити людей . І справа  не в різних мовах.
Лесин світ зник десь разом з втратою тих іллюзій щодо кращого життя.
Вона пригадала один тест, який спочатку здався їй досить простим та зверхнім. Потрібно було лише сказати, яка твоя улюблена казка. На думку прийшла Спляча красуня Шарля Перро. Пригадалася книжка з гарними малюнками... Та  тільки декілька років потому вона знову згадала той тест. Згідно нього Ця казка і є той життєвий сценарій, за яким живе людина. Бернс, мабуть був правий щодо цього. Вона просто дрімала. Була уві сні. Під склом І скло тепер почало давати тріщини. Мабуть просто не ті принци приходили до принцеси...
 Пригадався той тест якось зненацька. Наштовхнула  одна фраза. Кожна Гусінь жує листочок і не знає, що наступного дня стане метеликом. То це ж саме ця казка Спляча красуня Хіба не так? То усе життя – просто якась казка, написаний сценарій. Хтось давно написав його. І чи буде він веселий як у казці?
Поки що приносить лиш сум. Розуміння завжди приносить сум чи навпаки...





На вікні знову розквітли фіалки. Знову зазеленіли гіппеаструми. А за вікном ще зима. Ще сніг вкривав поверхню землі. Лиш декілька промінчиків несли звістку про весну. І з нею якось теплішало на серці...
Здавалося, що оте серце зовсім закам’яніло. Товсте скло стало певним стражем...

Ніхто і подумати не міг, що вони будуть разом...
Як могли вони зустрітися?
Принц зовсім боявся реальності . Адже на його планеті реальність була зовсім інша. Чи то не планета? Просто у кожного своя реальність. Своя планета.


Поїздка до гір внесла якусь дивну річ до життя. Ні, не просто внесла, а наповнила, надихнула чимось. Леся ще не зовсім розуміла, що ж це за нове почуття. Але воно є Воно відчувається. Воно живе. Це не просто приборкання норовливої природи. Це вогонь, що запалав десь усередині. Леся відчула його напевне. Ті книжки, що говорили про порожнечу в душі. Так, дійсно, повинно щось таки відірватися, отой гнилий листок на стеблі, аби новий ріс. Відчувалася не просто порожнеча. Дихалось вже по-новому. Отой шматок якоїсь чорної матерії вже не існував. Мабуть стрес надав організму новий заряд. Відкрилося нове бачення. Якось відчулась напевне фраза Жити теперішнім Прислухатися до себе.


Боже мій пройшло стільки років. Скільки? Майже 5. Нікому не побажаю знов це все пройти. Ні не сама психіатрична лікарня Це все якось пережити можна. Невже потрібно було цілих 5 років, аби все це відпустити. Пекло в душі у кожної людини. А почуття провини мабуть найтяжчі кайдани. Ні, не сором. А саме почуття провини. Бо сором відчуваємо ми перед іншими Тобто насамоті ми вже можемо посміхатися. А провина . Ми можемо посміхатися при інших. А насамоті провина гризе зсередини, неначе якийсь жук- короїд. Так, щось не сходиться? У Лесі не було почуття провини. П’ять років сну П’ять років погаслі очі і перетравлення минулих помилок. Якась казка видалась зовсім навпаки Царівна заснула від поцілунку, а прокинулась від веретена.
Важче за все було якесь нереальне відчуття страху Панічний страх. Так, це відчуття страху жило десь із рік. Кошмарний рік. Але він минув Минули і інші. Та все одно спогади невеселі. Пазл не склався. Чому Леся все так гостро відчула, неначе оголені нерви були назовні. І ледвого доторку було достатньо…
Не тямлю, тільки відчуваю… Тебе повсюди…
Що ж таке за дивне почуття любов. Мабуть, кожний відповідає на це питання по-різному. За ці роки Леся могла відповісти, що це лише біль. Ні, не фізичний, а психологічний, душевний. Правда тепер їй здалося, що пройшла ціла вічність…Та все одно іншої відповіді на це питання вона не знайшла.


Казки… Хто їх створює?
Дозволити собі вірити у казку. Це мрія чи реальність? І навіщо нам вона потрібна?
Якщо прояви свідомості лише частина людини. То як зрозуміти людину в цілому. Мабуть, це неможливо. Навіщо дітям ми читаємо казки? Задля чого це? Просто якась усвідомлена бездіяльність дорослих. Вигаданий світ, у якому все можливо, чарівна паличка, що завжди допоможе.

Казковий світ  оточує кожну людину, потрібно тільки в нього вірити. Віра у диво зароджується у дитинстві… Дитинство – дивна пора з дивними дорослими, які думають, що усе розуміють, усе можуть…А насправді не виконують зовсім своїх обіцянок.
Кохання також нагадує дитинство. Юнг казав, що саме в коханні люди повертаються у дитинство, навіть у час, коли вони були в утробі. Тому закохані поводяться наче діти.
А повернення до дитинства і є, мабуть шлях до себе, Задзеркалля, країна, у якій все здається іншим.
Та шлях до себе завжди тернистий. Бо отримати цілісність – не кожному вдається…
Потрібно вбити не одного дракона, аби ступити до цієї тропи. Пригадався фільм про східні бої , де через фізичні навантаження людина досягає цілісності, досягає віри у себе. Східна філософія намагається знайти цілісність не тільки духовно, а й фізично. Адже наша природа включає ці два аспекти. А чогось наша ментальність це не завжди розуміє.

Але повернемося до Лесі. Вона йшла назустріч невідомому швидко та необачно. Адже шлях до себе – найтяжчий. Адже саме через кохання ми розуміємо краще себе,  розкриваємося повністю. Взагалі  почуття – це  енергія.


Ця енергія повністю наповнила її душу, розфарбувала її помисли й дії рожево-ніжними фарбами. Їй здавалося, ніби він вже поруч. І весь світ – як у Романсі Шостаковича – ніжно-тендітний, сяючий всіма відтінками розквітаючого почуття, ніби роса на сонці.

Це почуття здавалось якоюсь живою істотою. Та сьогодні воно здається мертвою істотою. Розглядаючи цю реальність ближче, під лампою, я розумію, що знову залишаюсь наодинці зі своїми почуттями. Вони запалюють мою душу, та цього вогню вистачає лишень на мене одну. Деякі люди бояться самотності, деякі невимовно прагнуть її. Та все ж більшість боїться. Бо саме насамоті стикаєшся сам на сам зі своїми бажаннями, своїми помислами, думками. Та не кожен здатен їх витримати…Так оце і я. Створюю собі новий світ, нову планету, у якій я – Леся – чарівна дівчина із Задзеркалля. І все у неї добре.

А тебе, мій принц, я відпускаю. Звільняю місце у своєму серці. Я знаю, звідки той смуток. Це все, що залишилось мені на згадку про тебе…


Що таке взагалі кохання? І звідки воно береться? Чому ми зненацька починаємо відчувати сильні почуття до зовсім незнайомої людини? Невже це тільки гормони, хімічні реакції?

Наші помисли змінюють якусь рівновагу. І ця рівновага, здається, знов повернеться, коли ми знайдемо у собі сили.