ржав! мемор!

-…Що робить мене злим?
Я б не став таким,
Без тебе – люба, без тебе – мила…
Все, що приносить біль…
Все я віддав тобі,
Тобі єдина, тобі єдина…
І все за що живу,
Тобі віддав, тобі віддав
Серце, що в слабких грудях…
- Що робить мене ніжною?
Що заставляє плакати в пітьмі?
Твої слова та руки! Твої слабкі освідчення!
Твої кохані очі! Ведуть мене в казкову жалість
І знов жалію себе, не в змозі відкинути цю слабкість
Не в змозі відійти. Бо я – ніхто, і звуть мене ніяк
І вибачай за плагіат. Я лиш сірий попіл на твоїх нових штанях…
Я лиш люблю, і вибач мене за банальність
Я як химерна постать сірію в твоїх снах...

Так шкода…Вона так хтіла побачити його посмішку… Опустила очі. Було лячно, проте вона намагалась побороти цю бридку нудоту страху, адже в зіницях клубився морок, а їй конче необхідно було знати, що там знизу…Що там? Десь збоку, між ребрами стовбичить якась пожовкла арматурина. Навіть відчутно запах та смак цієї ржавої стріли, пущеної Богом проклятого життя серед гопачів. Згадується, що саме так тріщить на зубах кров. В голову чомусь лізуть чудернацькі формули чи то з біології, чи то з хімії, чи то ще з якогось предмету які вона повинна була вивчати, смиренно сидячи за страшнючими, низькими, перекошеними партами, і які були повсякденно ігноровані в школі. Оскільки треба плентати до друзяк на закинену совковим начальством недобудову. Чому такі розумні та корисні думки приходять саме зараз? Чому не на екзаменах, заліках та інших атестаціях, які зустрічались на шляху до світлого майбутнього? Маячня! Латинські букви плавно, наче рідка кашка з молочком, переливались в світлини з минулого ( не дуже далекого, і май же не покинутого). В тих видіннях пили «Три топора» та смалили товсті цигарки без фільтру - в будні, з фільтром - на Пасху. А потім грали в «бутылочку», яка була вправно скручена все с того ж пакету з під шмурди, «дурня», старими, засмальцьованими сотнями партій та брудними пальцями, картами, по палітурці яких уже сто років кожен з учасників цього високоінтелектуального дійства міг вгадати «Пикову Даму» та «Бубнову Шістку». Найприємніше в цьому те, що всім було до сраки, бо вони – єдина дворова, захвецяна грязюкою, ненормальна сім’я. І нікому з цієї крейзі фемелі в голову, повну вошей зовні, та тарганів – з середини, не прийде ідіотська підступна думка змахлювати та на***** друга. Грали в ямакасі, бетменів та суперменів – залазили на найвищі поверхи цього розваленого комунізму та стрибали по некритим балконам. І ніякого тобі страху, ніякого болю! Навіть якщо добряче гепнешся об каміння. Зупинитися? НЄ……..Краще смерть ніж сором на весь двір! Підривайся та несись мов вітер, цьомаючи, якщо дозволяє розміщення, або потираючи та дмухаючи, якщо занадто далеко цю нову тисяча п’ятсот тридцять шосту вавку. Летиш поміж розбитих склянок, розкришених цеглинок, гімна та купи іржавої арматури, що виглядає з під зкуйовджених блоків…Ось воно до чого…Вона страшенними зусиллями волі змусила себе зробити шпаринку між повіками та щоками…Так. Це не сон. Стріла ще там. Забуття минуло - прийшла жорстока реальність, клята свідомість. А з нею і тупий біль пробитого тіла…
***** – зашипіла кров на її вустах. Вона ще й досі валялась в канаві обабіч дороги в хмарі прілого та смердючого листу уже не раз обісцяного якимось п’яним дядьком або оскаженілим від своеї неповторності пузатим бульдогом. Чорт! Ну чому завжди виходить саме так! Клята іронія, крива
посмішка долі – навкруг ні єдиної живої душі, яка б змогла допомогти,
викликати швидку чи хоч би витягнути з купи перегною.А? Чому, коли їй
хочеться тихенько собі посидіти біля річечки, чи погуляти в парку, без
зайвих очей та вух це ніколи не вдаеться. Навкруги завжди повно
навіжених підлітків, які дудлять пиво «за рубль писят», жруть масну
рибу, яка смердіть так, що проходячи поряд ти починаешь відчувати себе
паталогоанатомом-аспірантом на лекції про розчленуванню трупного шлунку
якогось сорокарічного алкаша десь у морзі. А ще, вони чмокають і
плямкають, оскільки раз поразу вдаряють по яснам зі своїми кралями у
дивних гумових спідницях, які мають цікаву тенденцію розтягуватися аж до
колін, при зустрічі з пенсіонерами, - дідками та бабцями(які теж
дуууууууууууже заважають медитувати та відкривати чакри в своїй
самотності та нікчемності), та підскакувати до самого причинного, при
виді чергового петі чи васі, чи феді в ADIDOCI, чи ADUDAKI чи RUTA. Ці
екземпляри, як правило, з високим чолом та низьким інтелектом, з купою
м’яса на кістках, яким вони дригають, показуючи тим самим, що вони –
МУЖИКИ, - готові до соітія, та спроможні захистити свою самку та свої
яйця у разі глобальної небезпеки. Чому ж зараз все так пустинно? Боже!
Дияволе! Кому кричати? І тому і тому вона читала молитви. Бідна, мала,
розгублена проштикнута ДУРЕПА...
Того вечора вона була занадто щасливою... Мабуть завжди перед трагедією
небеса дають тобі повне блаженство, щоби було неймовірно шкода йти від
цього .А її блаженством, її оргазмом, її рятівним чарівним кругом був ВІН
- дуже гарний та солодкий. Став її вологою. Отими 80 персентами рідини
її тіла. Була без пам’яті закохана. Як Джейн Ейр. Кохала як Джульєта
Ромео – банально та затерто. Боялася сказати про то. Мабуть це єдиний
острах у її житті сповненому пігулками від стресу, які падали в її кров,
розчинялись та вибивали із колії реалій. Вони кохались зливаючи
жовтогарячоблакитночервоні фарби до казану насолоди, підвішенного над
ватрою пристрасті. Вперше, та в останнє в житті не жахались зазирнути в
глибоководні простори океану любові. Колихав її мов немовля в люльці
своїх рук, цілував кожен сантиметр її понівеченого, прожитим часом та
гидкими руками покидьків, тіло. Міліметр за міліметром. І вона
відповідала тим же.. Доходила до найсокровеннішого, кружляла язиком,
дражнила, пестила... Небуло сорому, не існувало обмежень та канонів
благочестивості. Все було до біса просто – просто секс. І не було у цій
галактиці двох більш поєднаних... Усього годину назад...ЇЇ повіки
дрижали, подих був частим та уривчастим. Вона лоскотала cвоїми віями
його руки. Траєкторія буття в той момент була схожа на синусоїду:
вверх-вниз-знову вверх. Її тріпало мов хустку на теплому-теплому
муссоні. Їхнє єднання було слизьким, вологим, п’янким та тягучим. Мов
вино, яке п’єш на терасі власного будинку по осені. Насолоджуєшся теплом
сонця, яке вже скотилося за середню лінію відрізу небограю. Вбираєш
шкірою краплини тепла, капаючих з гілок, що вносять тебе в тінь, і
кайфуєш... Облизуєш солодко-гіркі з кислинкою губи, відкидаеш голову
назад, і через хвильку відлітаеш в малиновий дурман, що вповзає в голову
туманом з низин річок. Саме такою була їх остання близькість... Повна
неймовірного, всепоглинаючого екстазу. Малий – її нагорода. Святий
грааль. Чарівний елексир, яким вона, потихеньку, без поспіху та метушні,
стерла зі своєї душі сліди ярма та бруду.
Шла після цієї грандіозної п’єси в чотирьох актах, висіла десь під
стелею своєї свідомості, своїх дивних млосних відчуттів, повністю
віддана аромату його доторків та музиці, яка гепала в навушниках...Удар!
Біль...По амплітуді схожий на найсильніший оргазм зі знаком мінус.
Чомусь тепер, коли вона балансувала на гранях свідомості їй здавалось,
що приблизно таке відчуває дитя покидаючи тепле вогке лоно матері. , щоб
впасти в руки тітці – акушерці (добре, якщо вона не крива та дитинка
відразу не знайомиться з твердістю та прохолодою кахельної долівки
роддому), щоб прожити повне ляпасів по пиці життя, щоб світ отримав ще
одного невдячного витрішка. Су**.... Су**, су**....Відпустіть! Дуже
прошу...Благаю просто...Пішли ви на х**...Ще удар. ..Звідкисть здаля,
неначе з глибокої криниці, до її вух долинув звук репаної
тканими... М’язової тканини...Темінь. Але ж вона так і не встигла
повідомити його про своє спасіння! І ось – гине... Несправедливо чорт
забирай!
Клекіт підіймався, зародившись десь ген в легенях, мов лава з жерла
вулкану - захвативши з собою пів-літра крові, оппікав груди гарячою
масою... Німа так ніякого тунелю, проходу чи коридору, ніякого бісового
світла вкінці. Є тільки пахучий морок, який поступово та люб’язно
загортає твоє тіло в саван Починає з ніг – вони дерев’яніють. Переходить
на живіт – лагідними невблаганними руками торкається розворочених кишок,
і оп... - біль відліта, мов курликаючий чорногуз, десь в далекі краї. Так
вправно не вміє навіть Гаррі Поттер! Та що там той малий розумник!
Навіть великий «Знахарь» не впорався б так швидко! Груди ця темінь стискає
так, наче ніколи не бачила цицьок і просто заворожена їх виглядом.
Настає остання стадія – голова – кінцева серія, феніта ла комедія! Мозок
чомусь нехоче приймати цю ковдру. Пручається, кричить, репетує, волає!
Та цій анаконці на все накласти. Вона вже проковтнула 2/3 червоноокого кролика, то ж обов’язково досмакує. СТОП! Я знаю цей запах! (мозок дає анаконді по мордяці чорним стілом, і вона відповзає до колін). Знаю ці руки ( гадюка поступово зникає в хащах). Пішла змія – прийшов нестерпно-пекучий біль. Чомусь аж занадто різкий.. Роззяпила очі. Мабуть так швидко як ніколи
- Я знала, що ти прийдеш!
КЛАЦ! І пащека стулилась десь за потилицею, по-смішному невідчутно смикнувши за волосся!