Лина Костенко. Виходжу в сад, вiн чорний i худий

Я вышла в сад. Он чёрный и пустой.
Ему уже ничто почти не снится.
Лишь лёгкий звук походки молодой
Ему дарует осень-озорница.

Я вырастала в том саду. И он
Ко мне привык и не смотрел сурово.
А может быть, он был в меня влюблён,
И старился, и обновлялся снова.

И он спросил:"Зачем ты не пришла
Моей порою буйного расцвета?"
А я сказала:"Я твоя была
В любую пору - и зимой и летом.

И я пришла не собирать ренклод
В твои плодоносящие минуты.
Чужие ждали от тебя щедрот,
А я пришла порой душевной смуты.

И все мои священные права -
Когда исчезнет солнце за холмами,
Услышать как иссохшими губами
Нашепчешь мне прощальные слова..."

Елена Войнаровская: литературный дневник

Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...