Рiдною мовою

Коли безіменне насіння людської душі
пускає коріння та ловить щастя дощі,
на смітнику суспільства
                за брехні завісою
                знаходить істину,
коли пустельний пісок на зубах є єдиним духовним харчем,
раптом думка стріляє – бабах, і ти розумієш що то є смачно,
коли небезпечні місця,
                матері їх трясця,
зникають з мапи твого району,
а із повсякденного лексикону
зникають слова «я не можу»,
і вже не існує вельможі
вищого за твій дух, нікому не підзвітний
твій найкращий друг.
                І вже не загубити
вічний єдиний квиток на трамвай
твоїх несамовитих бажань –
то не гроші, не тьолки, не бухло, не трава –
скоріше у тему в’їзжай, адже зникає межа
того, що ти можеш.
                Маєш свідоцтво про народження?
Маєш, а отже
                неважливо, саша ти чи серьожа.
Друже,
         ти – мандрівник подорожній,
вештаєшся лісом і містом, бур’яни твоя постіль,
шукаєш кришталево чистий внутрішній простір,
візерункову країну,
що розсташована у наших душах,
де у будинків зникають стіни,
де стигнуть сливи та груші.
Там у прозорих ставках немає жодної ряски,
смачна і чиста вода, як у криничці,
блискуча луска карасика
відзеркалює
                твоє справжнє обличчя.
Там у ватрах наскрізь прогорають наші душі
та й у хмари збираються, утворюють димну суміш,
що зветься спогадами про минуле
і зникає,
          коли їх забули.
Коли душа не боїться злетіти, згоріти і на асфальт впасти
з її попілу виростають квіти – мальви та айстри.
Коли душа людська не боїться змін, якщо її на волю відпущено,
вона знаходить ту чарівну країну, Внутрішню Гуцульщину.