Останн й день Мерки

«Життя без тебе – сіре та хиле
Життя без тебе – мов лід в склянці застигло
Я не сильна у слові – я просто людина
В світ туману і вітру за тобою
Мов тінь я полину»
Мерка Тристан

«Пам’ятаєш  ти писав мені вірші? Набирав смс-ки латиницею щоби побільше влізло на мій маленький екранчик. В них був запах спаленного листя. І ще дещо… Це дещо одівало мене в светри з білого пухкого матеріалу по типу туману з вкраплинами сонця. Було тепло та спокійно. А тепер – лячно. Ти не закутуєш мене в посезонне кохання, не даруєш мені вірші, а я їх не читаю. Не пишу тобі римовані відповіді, а ти не смієшся з мого ламерства у цьому ділі.
Я сиджу одна з безліччю свічок навколо моїх босих ніг. І  якось ніяк. Таке страшне гидке ніщо. Хочу відчуттів, а їх шиш. Ти втік від мене, від моїх вічних нюнів, соплів та чорної туги. Я тебе десь подумки чудово розумію, а от серцем - ні.  А як же піднесене всепрощення та безмежне терпіння кохання? М? Ти кохав мене малий? Чи то лиш пустотілі бульбашки слів? Питання…Питання….Дмухаю її ми на палаючі  фігурки  свічок, які несуть мене на руках воскового запаху понад долівкою.
Знаєш є такі темні-темні ночі. Коли клятих кислотно-пухнастих  вихмарок з нашого хімзаводу дофіга на нічному небі. І не видно ні «луны» поетично оспіваної кацапським збоченцем Пушкіним, ні місяця, про який писав (доволі гарно та прискіпливо) кріпак Тарас…Може «её»  чи його там і нема правда зовсім, а отой блідо-жовтий, з білим присмаком, шмат світла, що підвішений на невидиму дугу на шарнірах небозводу, то лиш плід нашої уяви…Фантазія…Яка б’ється мов папужка в клітці, страшенно хвилюючись в мороці. Біс його лисого знає…Так от…Кожну ніч, кожну таку ніч, коли той папуга засинає і стає темно, як у жопі шахтаря Васюкіна, до мене приходить ПУСТОтінь…Вона обіймає мене холодними шлангами, здавлює мою ніжну, і без того хворобливу шию, але душить не ними, а смердючим вогким подихом безкраєї самотності….Я просто не можу, не можу спати коли мене душать…Прикинь…..Я майже не сплю….І згадую тебе мій ангел….
Я бачу колір повітря. Воно насичено гуталінове, немов підошва кошмару. То колір мого суму за тобою.
Бачу блідо-рожеві хмарки фіолетових блискавок, що спалахують PUSHами екстазів всередині моєї теплої та живої плоті, розливаються густою манкою десь внизу мого живота. Згадую твої руки. Уявлю  смак твоїх  вуст на моїх сухих та збуджених. Вдихаю твій аромат. Магічно твій. Тільки твій. То запах твоєї близькості. Він протикає мене голками чуттєвості, нанизує на шампури насолоди та припікає на полум’ї солодких спогадів. А я стікаю слиною в передчутті доторку. Ось, ось…Ще трішки…Будь-ласка… Поруч…Вже майже поруч…Зуби ріжуть шкіру шматтям, нігті вливають в неї півлітра  розпеченого олова болю та мені все одно. Мені наплювати на це! Я в коконі бажання, в коконі моєї ейфорії. Я майже відчуваю крила. Свої…О Боже! Це і справді мої крила! А я –пливу! Я рибка в морі білої мани.  Ковтаю цю піну морську і ніяк не можу  насититися! П’ю, задихаюсь, та все ж таки п’ю! П’ю задихаючись! Волога . Сплеск….І задуха…
Я розкриваю очі. Як же це боляче підіймати тонкою шкіркою кілограмові мішки повік! Бачу  колір повітря. Він чорний. А яким же ще йому бути: в кімнаті вимкнене світло, на дворі ніч…Легенький поштовх. То я впала на ліжко. Приходжу до тями… Тіло паскудно та зрадливо дрижить, пригадуючи вивчене в тих блідо-рожевих хмарах. І ниє за втраченим. Дзвін у вухах нестерпно гидко  кує про реальність - тебе не має поруч. То все тільки мрія. Тут є твій аромат. Бездушний протяг твого звабливого запаху. Та це й не дивно – я в твоїй футболці. Холод. Пустота. Всередині. А зовні …Зовні пекельно пече обличчя солона рідина з назвою «ОДНА»….
Хочеться пити. На тріснувши ногах бреду крізь річку пилу на паласі до загаженого столу. Хоть би краплицю водички…Здається, що я посеред пустелі з сапеткою та пластмасовою трояндою в руках. Стою з оцими однаково непотрібними речами і відчуваю себе по черзі то вщент   роздовбаною сапеткою, то трояндою…. Брррр… Від недоїдків смердить. Ловлю очиськами тіні тарганів що сновигають по столешні. О! Чайник! На самому дні – рятівна волога і бридкий накип. Тьху! Жабуриння цивілізації та прогресу…Бля. А курити нема. Чомусь від цієї думки стає вкрай погацько. Треба заснути. Треба спати. А для чого людоньки? Та щоб увійти (як льодокіл в кригу, натруджено потріскуючи боками та стогнучи кормою) в новий день без тебе! Знову провести його в глибочезній ямі так? ТАК!
 Життя -болото…Смердюче вогке плесо з купою тьмяно зелених листочків цвілі. Ти сумувало за мною, а я ось повернулась. Така ж тьмяна та вогка як і ти. І мабуть така ж смердюча…Хто я? Знову? Хто? Думала я гарний батерфляй, який може досхочу літати в літі, кружляти між різнокольоровими квітками та засинати у прохолодній гущавині смарагдового листя буків. Та бач все сталось саме так як ти казало…Листя пожовкло. Літо скінчилось.
Я не вмію розставляти коми. Проте я досить вправна з безліччю крапок………….…То хто ж я….   Мікрочастка соціуму  сотні таких же попелястих бджілок, сотня поміж мільйона, які ось-ось заснуть в твоєму череві на довгу вічну зиму. Мені приходитиме у сні «він та вона». В мрійливому вогненному танку пристрасті та кохання. Танцював  і наближався все ближче до вогнища розлуки. Він не бачив. «Він та вона» був надто захоплений. Він затанцювався. Гагарін долітався, а він - ……..Лишився лиш попіл, який плавно (в танці пристрасті та похоті) спустився на плечі  твої – смуток…Тож привіт життя болото. Прощавай смарагдове листя…..
…….7 ранку. Сьогодні я вирішила - досить. 11 день як ти пішов, 11 день як я попала в пекло на землі, 11…вирішальний день…Все скінчиться сьогодні. А ти будеш пишатися мною мій ангел. Розкажеш всім своїм товаришам, з якими ти ділиш крісла хмар, товаришам зі світлими обличчями та безтілесною плоттю, що то твоя «мала»…Твоя…І будеш тримати мене за руку та цілуватимеш, цілуватимеш, цілуватимеш…Вічно………………………..»

P.S. «Мерка Тристан була знайдена мертвою у своїй кімнаті в гуртожитку  художнього коледжу поблизу Неборова 11 лютого 2008 року. Причина смерті – самогубство через повішення……………………………………………………………………………………..Через кілька днів на кладовищі за містом, де спочивали під мерзлою землею жебраки, інваліди та пацієнти клініки для душевно хворих, вона була похована поряд з молодим самогубцею Марком Селічем…………………………………………………………………………………………………………………….На похорон  пришов лиш трунар………»
Казим Маркенчик
"Pester Loyd"
Від 12.02.2008