Вiдчуваю...

Відчуваю… а що можна відчувати? Цю пекельну необґрунтовану жорстокість? Коли водію важко підвезти людину, яка цього потребує? Яка, можливо, воювала за те, щоб він дихав вільним повітрям?
Що я відчуваю?.. А я вам відповім – це страх, хоча ні – це острах перед майбуттям. Мені дійсно боязко від того, на що чекати далі? Війни, катастрофи, стихійні лиха чи лише кризи, безробіття, голод, злидні… І це не дивно, що проявів мого оптимізму тут не змальовано. Я не вірю у кінець світу, проте знаю, що світом панує жорстокість. Люди знищують усе: своє місто, країну, свою Землю, врешті-решт – Всесвіт ,.. але це ніщо порівняно з тим, що вони втратили гуманність одне до одного.
Боязко, що це ніхто не збирається змінювати, але з цим слід боротись. Будь-яка хвороба просто так не минає, її слід викорінювати! Боязко, що одна людина нічого не змінить, бо людство не хоче чути про реально існуючі проблеми… Немає ніякої співдружності народів, немає навіть єдності однієї нації. Кожен сам за себе, однак наші пращури вели національно-визвольні, антикріпосницькі рухи за долю народу, а не індивідуума. 
Дивно, що, не маючи, ніякого відношення до Радянського Союзу я боюсь повернення тоталітарного режиму. І я з острахом використовую своє прописане в Конституції право «…на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань». А де гарантія того, що через певний час, за недійсність даного закону не відновляться репресії. Що ніхто не постраждає від того, що було сказано багато років тому?
Дивно, що я живу в незалежній державі, і мене лякають не відповідь природи на людські знущання (хоча це набагато глобальніше), а самі люди, які просто навпростець нищать. Нищать все, нищать, дароване їм, життя…
Страх, дійсно панує величезний страх… Невже все просто скінчиться? Чому ніхто не хоче створити гармонію, спробувати хоч щось врятувати. Зробити хоча б косметичний ремонт на місті тих ран, глибоких, тяжких ран, яких ми, не спиняючись,  завдаємо кожного дня.
Невже «Homo sapiens»- це не та людина в еволюції, яка зможе впоратись з цим розмаїттям існуючого… Навіщо створювати безліч «необхідного» (без якого, до речі, раніш чудово справлялись), якщо не можемо впоратись з тим, що ми мали, коли починали рухатись з поштовхового пункту. 
Інколи здається, що усі ці модернізовані засоби просто зіпсували індивідуальність людини, її справжність…
Невже не хочеться позбутись розшарування суспільства і досягти єдності.
Так,  звичайно, весь світ переконати неможливо. Але може слід почати з малого?