Мармурові губи, доторнусь і замерзну
Захололи озера моєї душі
Припала пилюкою історія двух...
Павутинкою сплетені наші вірші...
Хто ж винен у цьому? Та звісно що я
Не треба було відривати дверцята
А може і треба? Бо хоч і на мить
та все ж таки стало світати
У лісі де лиш непроглядні хащі....
Тебе, я маю надію, чекають чудові сонячні дні
Сповнені щастя хмільного
Повні кохання, що буде квітнуть у тебе в душі
Та мабуть і я не помру, не загину
Най ця ніч принесе в дім спокій мені
Проходячи тихо свою життєву стежину,
посміхатися і рюмсать знову буду ввісні...
Тебе - не забуду, не зможу забути
Для мене найкращим ти був, та повір
Твій мозок та душу більш не потурбую
Так добре, що ти не дав мені пін…
***
© Copyright: Оксана Талан, 2011
Свидетельство о публикации №111032906611
Свидетельство о публикации №111032906611
Рецензии
