Пiдступнi чари

У тихий літній та погожий вечір
Купались зорі знову у воді,
Це справжнє диво вабить мої очі,
Все відбулось, як в чарівному сні.

Хлюпоче тихо качка у болоті,
Вітрець гойдається ліниво на кущах
Й колише воду. Все у позолоті.
Сполохано чомусь гукає птах...

Гуляли зорі і мене манили,
Гойдалися на хвилях, як в човні,
З рікою й вітром тихо гомоніли.
За мить – стою я з ними у воді.

Відчула зразу райську насолоду,
Лиш тільки я ступила на пісок.
Як тільки забрела у теплу воду
Й торкнулася руками до зірок.

Водиця чиста пестила – здалося,
З усіх сторін так ніжно обняла
І розчесала вмить моє волосся,
Лиш тільки я на хвилю прилягла.

Враз піднесла мене, немов пушину
І понесла у полум’ї зірок...
Хотілося пливти так без упину,
Та ні, стривай – і я роблю ривок!

Я пам’ятаю: вміє чарувати
Ріка людей – не одного звела...
Тому, злякавшись, мушу утікати
По стежці, що до берега вела.

Сріблясті зорі з мене глузували,
Підступний страх гонив: „Скоріш з води!”
Аїр услід шептав з очеретами:
„Одна вночі до річки не ходи...”