кропива дводомна

Росте
завжди самотою
де не посій – там і вродиться,
нелюдимкою саме тою –
попід парканами й смітниками
моєї відчуженої вітчизни:
корінням – як дерево, глибоко в землю,
руками – як дівчинка, високо вгору
смутна одиначка вовкувата,
синя_аж_зелена панчоха:
«тільки без рук, будь ласка».

Жалива велика,
дівка схарапуджена,
сто голочок наляканих
навсібіч виставила –
таку не візьмеш голіруч, не обнімеш,
у пальцях скалочки
жалких жалощів дитинних:
як же мені не плакати?

Кропива дводомна,
де ти зараз, з ким ти зараз насправді?
Два доми_два тереми в твоєму серці,
дві риски паралельні на твоїх долоньках –
Стоїш збентежена, роззираєшся...
Перший дім_що у нім – виярок позад хати,
де корінням в каміння вплетена,
наче маківка в коси...
Другий дім_в сні однім – бачений, та далекий,
вирій лелечий сонячний –
а в тебе і крил немає...

Сестро моя наїжачена,
джигуха золотоока,
розкажу тобі казку дівчачу
про лебедів зачарованих –
одинадцять братів сердешних,
і про Ельзу, як я, маломовну,
що любов'ю і кропивою –
(бо кохання – і слів не треба)
що зелено-червоною кров'ю
і жалкими голками у пучках
їх_своїх  від біди рятувала...
А найменший – не встигла! – крилечком
помахав – та у вирій подався...