ТугА

Так важко було розлучатися із мрією. Я вперше в житті сказала: ”Кохаю”, не намагаючись проаналізувати свою легковажну поведінку, чи передбачити її наслідки. Мені хотілося повторювати це знову і знову, не задумуючись, що це може набриднути. Тісно пригортаючись до мускулистого тіла, відчувала дуже мяку, майже шовкову шкіру. Погладжуючи долонями його тіло, пригорнулася щокою до плеча, відчула, щось не все гаразд із рукою… „Що це?”-відсахнулася і тут же прикипіла поглядом до кількох колотих ран, на правій руці. „Вже загоюються”- відповів коротко. Ліва рука теж  біля зап’ястя  була обгорнута бинтом. „Що це? Боже, чим ти займаєшся? Це що, ножем?” „Не знаю, чимось загостреним”- відповів так, що запитувати більше не хотілося. Тільки торкалася ніжно губами, ніби лікувала. Як би вміла, то й нашіптувала б щось, щоб гоїлося швидше. „ Шрами прикрашаюсь чоловіка”- спробував пожартувати й осікся. „Господи, це ж так небезпечно! Що в тебе за робота? Це ж якесь середньовіччя.” Тривожно і жалісливо вливалося відчуття, що в обіймах тримаю справжнього чоловіка, сильного, мужнього - та чи не помилився він епохою. Скидалося на дрімучі давні часи, коли лицарі поверталися з походів, а їх кохані жінки ось так же припадали губами до ран, всім своїм єством намагаючись вилікувати сильне, але пошматоване тіло. Але ж зараз не середньовіччя! Ніжність і якась неясна туга, щастя і пристрасть переповнювали мене, коли знову і знову пригортала до себе тіло здорового і сильного чоловіка, і в цей вечір почувала себе такою слабкою, і водночас неймовірно сильною. Бо коли в твоїх обіймах  мужність, непохитність, то чи можеш бути слабкою? Скоріше ніжною і покірною.
Хто може описати, що таке кохання? Скільки слів і все даремно! Його треба відчути, навіть пережити, коли кожна клітина твого тіла кричить: „Люблю, люблю, люблю…” Даремно, що обом майже 50, що таке вік? Спасибі тобі, Господи, що я відчула, як це кохати бодай один раз у житті, а головне спромоглася про це сказати, ні, ніжно нашіптувати, тісно пригортаючи до себе, може уже й не молодого, і не такого вже й красивого по сучасним міркам, але такого бажаного чоловіка, таку близьку і дорогу людину.
          Згадуючи про той випадок я не картаю себе, не ставлю подумки на коліна, мене не мучить сумління…Можливо іноді прошу у бога прощення, тільки у нього. Бо хіба ж він створив нас не для любові? А якщо до неї додати ще й пристрасть?
   Якою гарною і величною здається жінка, коли знає цей секрет- як поєднати в собі ці два незбагненні почуття.
         Так жаль розлучатися із мрією! Та життя розкладає все на свої місця. Всім своїм єством відчуваю – повинна покоритися долі і забути про все, або хоча б відійти, відпустити його, навіть тоді, коли буде кликати…Вершини досягнуто. Тепер буде тільки похід вниз, все піде тільки на спад…я мушу зробити все, щоб не допустити біль у серце. Нехай краще в пам`яті залишається ніжне, незбагненне, невловиме почуття любові, а не розчарування…
Машина хвацько виїхала на перон і немов заклякла…Звідси було добре видно, коли прийде моя електричка. Він перевів погляд і ніжно заглянув у вічі…Ми довго дивились одне на одного- серйозно, вдумливо, з присмаком смутку. Скільки я так ще протримаюсь, щоб потім , незважаючи на перехожих, яким обов’язково треба заглянути у вікно машини, припасти до м`яких, ніжних, наполегливих ….якими ще словами можна було б назвати твої, єдині на світі вуста, щоб відчути, до щему в серці, бажання розчинитися в тобі, втратити лік часу і відчуття простору, можливо востаннє. Хтозна, коли ти ще подзвониш і позвеш? Через місяць, через два, а може й через три? Ти можеш забути, що є на світі жіноче свято 8 Березня, чи навіть про моє день народження. Ти можеш не подзвонити, чи й просто забути про мене і свята тут ні до чого. Та одного літнього дня, можливо саме в той день, коли ми вперше зустрілися рік тому, після двадцятишестилітньої розлуки, ти до болі у скронях захочеш почути моє ніжне пристрасне „Люблю”. Коли відчуєш, що навкруги порожнеча, а справа, якою займаєшся тільки підсилює її. Тоді згадаєш, ніби  почуєш знову мої зізнання і тепло ніжним струменем розіллється по сильним мускулам, гарячою хвилею охопить груди і так захочеться стиснути в обіймах ту жінку, що так палко вміє кохати. Ти відчуєш, що потрібен, хоч комусь потрібен такий як є, без статусів і регалій. Тобі здаватиметься, що ми не бачились вічність, ти зрозумієш, що незаслужено забував про мене, поринувши з головою в повсякденні хлопоти, вирішуючи тисячі проблем свого бізнесу, йдучи назустріч своїм друзям, близьким, рідним. Та що це тобі додало? Ти ні на краплину не став щасливішим.
   Це розуміння прийде враз, як відкриття. Ніби щось велике, безкінечно дороге і близьке спало в тобі, не мішало жити, просто було поряд, жило…а ти й не помічав.
Ти різко натиснеш на гальма, саме так, на гальма. Бо ти завжди в дорозі, і машина, що рідний дім. Гарячково, тремтячими пальцями натискатимеш клавіші мобільного телефону. Вічність, здаватиметься коротшою, ніж ті секунди, поки йтиме виклик. Незнайома мелодія по іншу сторону вивертатиме мозок на поверхню. „Господи!”- попросиш ти у всевишнього- „Та хай уже візьме телефон, хай відповість!!!”
 Мелодія стихне і нічого не станеться. Тривога підступною жабою стисне груди. „Три місяці не дзвонив ну і що? Це ж не вперше, і раніше так бувало. Хіба це час, коли кохаєш і віриш? Від цього наші зустрічі ставали тільки пристрастнішими”.
Холод і порожнеча противними струменями протиснуться в салон машини і заповнять його вщент і ти зануришся в невідомість…Прийшовши до тями ти зрозумієш, вперше зрозумієш, що ніколи так не кохав як у цю мить, і будеш майже складати хвалу богу за це почуття. Але ж як пізно…Ти вийдеш з машини, підставиш обличчя приємному літньому вітерцю і майже спокійно змиришся з думкою, що мене в твоєму житті більше не буде. Ти мене втратив…