Де море виносить на берег

балада

Де море виносить на берег
Уламки минулих віків,
Живе чародійниця Мері,
Любов і печаль моряків.

Волосся її – наче вітер,
А руки – біліші за сніг.
Багато красивих на світі,
Та Мері – найкраща з усіх.

В хвилини, коли на просторі
Реве і гуркоче вода,
Чаклунка виходить над море
І пильно вдивляється в даль,

Зненацька – мов  блискавка чорна
Ударить з бездонних зіниць,
І никне приборкане море,
До ніг її стелеться ниць.

Стихають подолані грози,
Вітри завмирають страшні,
І море чужого виносить
До босих струнких її ніг.

Приречений очі відкриє –
Мов казка над ним нависа.
Його оплітає, мов змії
ЇЇ неймовірна краса.

Пірнувши в обійми кохання,
Він в ньому дощенту згорить.
І  знову заводить свій танець –
Вже вкотре – над островом гриф.

Вже втома чужинця зморила,
Вже сон мореплавця зборов –
Чаклунка надкусує жили
Й по краплі висмоктує кров.

В її чарівному полоні
Він тане, мов свічка тонка.
І губи у Мері солоні,
Солоні, мов хвиля морська.