Лоза

Майже верлібр. Ритм, як у кардіограми хворого серця.

...Росла лоза, вплітала у століть
тіла драглисті силу свого роду.
Ні змить дощі, ні полум’я спалить
не спромоглись у лихоліттях горду,
але стійку, лозу. Були літа,
коли її всихали листя й грона.
Та корінь знову пагін заплітав,
і плід його, рятуючи від скону
і здичавіння, соком напував.

І так було, аж поки горе-днини
хтось, корінь порубавши на шматки,
сказав лозі, що він тепер єдиний
їй буде видавати вказівки:
хто предок їй, у день який цвісти,
коли, кому і чим родити рясно.
Так хворий мозок – Бог його прости! –
в лози хотів її минуле вкрасти,
щоб досягти мерзенної мети.

Лоза промовчала, не прагла суперечки.
Та й що той корінь – сивий і старий?
Тепер часи нові, тож, мабуть, недоречно
за щось з минулого їй кидатись у бій?
Спливли роки, лоза призвичаїлась
і замість винограду огірком
родити, здуру, стала, здичавіла,
а іноді, як скажуть, – гарбузом,
бо опиратись марно і несила.

Зречись коріння – станеш будяком...

2011