Вершник

Чарує погляд мій той вершник на коні,
Який у снах з’являється роками,
Веде коня свого, всміхається мені,
А кінь сердито землю б’є ногами.

Могутній красень твій на місці не стояв,
А гарцював, копита землю рвали.
Він, ситий та гнідий, на сонечку блищав,
А  м’язи всі на ньму вигравали.

Це ж силу і красу. І розум, і любов
Природа наділила цій тварині,
Яку Господь послав на Землю і сказав:
„Іди і підкорись тільки людині!”

Коня вмить осідлав, вже ноги в стременах,
А жеребець, неначе птах, злітає,
Піднявся на диби, та повід у руках,
Що двадцять літ його отак тримає...

Розкішну гриву враз угору підняло,
Швирнуло вітром на кремезні груди...
І не страшні йому ні холод, ні тепло –
Розумні коні ц мудрі, наче люди.

Ти повід натягнув і щось сказав йому –
Земля здригнулася в ту мить під копитами.
Єдиним цілим стали ви, тому
Стрілою полетіли над степами.

Отак удвох вони летять через роки
І потом рідну землю поливають.
До старості вони разом, немов брати –
Коней на переправі не міняють.

Я знаю: вершник той до мене прилетить,
Як вітер на коні своїм гнідому.
До нього підійду, до серця пригорнусь
І щиро запрошу до свого дому.