Буває так, що солод цукру,
Ти не відчуєш вже на смак.
І запах кави, холод льоду,
Ти не впіймаєш вже ніяк.
І легкість мрій, якусь печаль,
Та нею сказане давно "Прощай".
Ти вже забув, твоя печаль,
Ці ясні очі, відчуття...
Кому, для кого всі оці чуття,
Коли незрозумілі почуття?!?
Й такі холодні відчуття,
Хтось плаче. мов мале дитя...
Нікому непотрібні мої сльози,
Та хтось відчує ці метаморфози!?!
Хтось підійде. розкаже,
Чи, може, сенс життя покаже?!?
Чужі проблеми знову непотрібні,
Ми залишаємося непомітні,
Та знов і знов одноманітні...
бува так...
© Copyright: Марина Тимченко, 2011
Свидетельство о публикации №111031603950
Свидетельство о публикации №111031603950
Рецензии