Присмак страти

I.
Не встигло світло збігти з черепиці,
заледво тіні зняти зі стіни,
як завіконня, у котрім не спиться,
злітало ширмою, стинало сни.
На двері і на ключ надії мало.

Вина вчорашнього добротна сухість
блукала піднебінно. Далебі,
хто вчора бачив дно – той мало слухав,
заливши море істини собі
у темні порожнини міжпідвалин.

II.
На площу більше прибувало люду.
Стікаючись на барабанний дріб,
вони вируслювали звідусюди.
Соли і квась, видовище за хліб
приймай і забавляй глумливе око.

Вели мерця, душа за ним – у п’ятах
плелась, у кроці колисала тінь.
Вели, кляли, видушували свято
із постаті. На тлі відлуння стін
покора перейшла у жвавий докір.

III.
У ката на плечі присіла згуба.
Закочене підліктя різника.
Ударило затишшя перед зрубом,
бо вище голови знялась рука,
вбиваючи бажання лити осуд.

Коли, кому й за ким – зола і фенікс,
відроджувати біль, посісти трон,
по праву стати смерті нареченим –
відкрити їй лише своє нутро.
Ніхто вже не дивився, навіть косо.

IV.
Таке відлюддя – хоч бери і вішай
нестримність уст на вичити очей.
Підлезий світ ожив, ставав теплішим,
це мить, коли любов не запече,
а виїсть душу і погасить пекло.

Губителю, ви кров із рук не змили,
на Боже клали праву і клялись
так пристрасно й до запаху могили.
Над вами клекотіла гніву вись
і роздавала чужину лелекам.

V.
Надулися думки. Легені впали –
повітря зникло і забрало "чук...",
б’ючись у ляпасах об люд відталий.
В калюжу із червленого дощу,
крім голови, загрузло зазирання.

Нелегко бачити на серці шрами,
ще важче – залишатися у снах
зашклити небо у зіничну раму,
до піни в роті побороти страх
і щохвилини ждати мить останню.

VI.
Новини прогоріли язиками,
димілися чутками, та внесли,
від крові теплий, коректив. Регламент,
вдавав небіжчика. У гул незлий
дзвіниці кинули тривожний колот.

І той губив луну, чіплявся мурів,
до нитки пробирав, у горлі груз,
вдягаючи обличчя у похмурість,
ладнаючи гортань під іншу гру
і замикаючи думки у коло.

14 Березня 2011