Тобi це непотiрбно

Тобі здається холодним той цвіт на деревах,
Тобі здається жахливим той день, осяяний сонцем.
Ти хочеш бути забута, ти хочеш бути самотня,
Ти хочеш зовсім не бути, ти хочеш впасти в безодню.
Тебе лякає блакитніють весняного неба
І перші квіти весняні тобі зовсім не треба.
І час так швидко минає, і все крізь тебе проходить.
Тебе у часі немає і твій годинник не ходить.
І в тебе є своє сонце, що сама ти вмикаєш,
І в тебе є свої квіти, що на вікні поливаєш,
І ти не хочеш любити, бо ти не хочеш страждати,
Ти хочеш серце убити і сама існувати.
І ти забула як можна від всього серця сміятись,
Бо твоє серце забуло, а ти не хочеш зізнатись,
Що ти кохаєш сильніше, ніж можеш кохати,
Тому ти мусиш забути і не відчувати.
Але хіба це можливо? Але хіба так буває?
Напевно, жити жахливо, коли серце кохає.
Коли воно не так б’ється,  коли подих збиває,
Коли іноді здається, що хтось його вириває.
А ти так сильно чекала весняного неба,
Але тепер розумієш, що тобі це не треба.
Бо весна – це для тих, хто не вміє кохати,
А той хто вміє і взимку буде відчувати.
Так і ти відчуваєш, що не зможеш забути.
Ти кохала, кохаєш і без цього не бути.
І весняне повітря нічого не змінить,
І ніхто твому серцю його не замінить.

5/квітня/2007р.