Д д в кожух

  ДІДІВ КОЖУХ

Неначе діда обіймаю,
Коли кожуха одягаю…
Його кожуха, стертого на «ні»
Чого ж так радісно мені?!.

Старий кожух,
Він гріє мою спину,
От тільки замалий в плечах.
Я кутаюсь в колючу кожушину
І витираю сльози на очах…

Мій дід, мій батько
На кожуха плечах
Носили зиму, іноді й весну.
І тільки з першим
Окликом лелечим
Вони кожуха вішали до сну.

І він дрімав,
Як той старий Ярило,
З дохристиянських казок
В давнині…
А на Покрову,
Коли сніг трусило,
Він знов ласкаво
Посміхавсь мені.

То не кожух,
То надбання безсмертне,
То те, що є безцінне на віки.
Нехай у латках,
Хай старе й потерте,
Та з дідової твердої руки.

З його плеча,
З його душі і ласки,
З села, де в сніг
Сховалось буйство трав.
З мого дитинства,
Ніби з диво-казки.
Неначе й дід ніколи
Не вмирав…

Та все стиха…
Усе до Бога лине…
Зима знов натрусила
Білих мух.
Я біля печі посаджу дитину
І розповім про дідовий кожух.
…………………………………
Неначе діда обіймаю,
Коли кожуха одягаю…

                7.01.2011р.

                (РІЗДВО ХРИСТОВЕ)