Вкопаний страхом до скону
а ні-на-п’яддю – у рів
я окутів, мов ікона,
порохом дихав і зрів.
Куль у пориві тривкому
мертво кропило стискав.
Хай стане п’яді нікому,
зацепеніє рука.
Неба наповнені ясла,
душ пересохлих фураж.
Ніч припастИ і припАсти
там, де Господь зазира.
Там, де є сили боліти,
рани зціляти вином.
Ким я ставатиму світу,
як припаду на клинок?
Вбитим, що бився у груди –
тут не пройти ні на п’ядь.
Зірку, пагонну приблуду,
хай розпинають... Висять
старість – брязкучі медалі,
крові ковтки – ордени.
Там, де найбільше проталин,
сходить саркома війни.
Вітру відправа – ні дзвону,
так засипається рів...
Серце моє нерухоме
з болю, котрий не згорів.
8 Березня 2011
Свидетельство о публикации №111030900151