Пiдслуханий Mонолог

Той дім, що зимував без тебе...
Той сад , що встиг без тебе зарости…
Паркан твій похилився…
Завіси іржавіють…
Куди подівся ти?

А пам’ятаєш літо?
Як зело прибувало в отім яру, в якому
хтось посадив горіхи і нащось виноград…
Як чистотіл та кашка цвіли між кропиви!
Як в лопухах та м’яті життя було багато.
Такого буйнороддя не знав і Сахалін…

А пам’ятаєш осінь?
Сріблилося волосся від бабиного літа.
Воно собі плелося, а сонце гріло боки
котиськам і Росі.
Як ми тоді купались в її розкішних водах,
як ми тоді ловили у вербах дрижаки!
А запахи?
Курище, сливи, глід… Гарбуз в печі печений…
В отаві два сліди…
А коней пам’ятаєш, отих кавалерійських, 
яких після війни залишили в селі? 
Туман їх то поглине,
то знову жеребець
струхне його з кобили та гривою потреться
та заіржить аж чутно в левади…

А пам’ятаєш зиму?
Як падав на озимі,
оті що смарагдові очей не відірвать,
лапатий... Чистий-чистий.
А небо було вата, м’яке і чомусь тепле.
І тиша…
Пам’ятаєш?
Аж чутно як сніжинки сідають на лице.
А потім було сонце, мороз, сніги іскристі.
І крига.
Пам’ятаєш? 
Прозора ніби шкло.
І там , де було мілко в старім широкім руслі
ми бачили як риба ховається у мул…
І як же ми дуріли!
Ти падав в кучугури,
а я, така маленька, боялася снігів…

Коханий, де ти зараз?
Ти правда ненадовго?
Ти обіцяв, що старіти  ми будемо разом.
Я почекаю, милий,
бо ждати і терпіти я вмію з юних літ.
Ти повернешся, рідний. Знаю...
Мені б лише поспати… я трішечки втомилась.
Ти повертайся.
Добре?
Як можеш, то скоріш…