Чому всміхається душа, коли в очах моїх печаль?
Чому у дзеркалі життя не бачу свого відголосся?
Я протягну місток думок на інший берег, в сиву даль,
Туди, де хвилями надій весну малює пізня осінь.
Крізь вушко зрадженої правди просуну нитку своїх мрій.
В омані дивних почуттів мені мій шлях підкаже серце,
Перегорну сторінку літ, і в ґратах часу, слів і дій,
В романі втрачених життів мине війна, як прах на скельцях…
Я босоногий, та живий. По втаємничених стежках
Літаю, знаючи, що світ – це лиш моя дурна уява.
Та я завзятий і стрімкий у своїх мріях і словах,
Хоч знаю: кара не мине за те, що крила я розправив.
Роман Дука 2009г.
***
© Copyright: Роман Дука, 2011
Свидетельство о публикации №111030700654
Свидетельство о публикации №111030700654
Рецензии