***

Портрет душі самотніх днів
Стікає по вітринах ночі,
Розбризкуючи марево
Вчорашніх сновидінь.
Сьогодні, коли маю я
Всього три спроби
Безперечності до вічності,
Сьогодні маю я секунду,
І це для мене забагато,
Бо це не буде все забуто.
Отрути біль і німота
В кінцівках рук, і ніг, і снів.
Пробудження благаю в неба.
Коли, кому і як? – спитаю
Й піду туди, де нас немає,
Де вітер прагне до висот.
Там час зриває з Сонця одяг.
А я сиджу наперекір
Усім молитвам і пісням.
А я домислю свій сюжет,
Що наче казка серед правди...
Пітьма самотніх злив зникає
І проникає у світи,
Де світить сонячний ліхтар
І мріє осінь по домівках,
Сумуючи за втраченим шматком історії
Нездійснених подій,
Про них вже не напишуть віршів у пітьмі,
Сонетів чарівних про втрачене життя...
Не буде ні цього, ні іншого сюжету,
Поглянеш ти в газету в прозорості думок –
І стихне вітер правди, неволею закутий,
І сам себе ти знайдеш у закутках планет.

У Всесвітах молекул залишиться лиш погляд,
Що крилами вночі відірве нас від клонів,
І вгору, в сірий прах, відправить бандероль
В один кінець печалі…
Сиджу я як актор.
Неправильний король,
Пароль свій позабувши, останню граю роль
В театрі почуттів, де масками життів
Фарбують очі ті, хто вже давно сліпі.
Хто вже давно не ті, що мали б бути тут.
І незабутніми пронизано словами
Все те, що світом зветься.
І живуть, і дихають навколо
Усміхнені обличчя звичних
І, на перший погляд, звичайних перехожих,
Що чують пісню молодості знов…

У творах є рядки, що грядками думок
Вплітаються у мозок барвінком золотим.
Я буду грати в гру під назвою ЖИТТЯ,
Допоки є наснага і поки є любов.