Бал закоханих поетичний переклад вiрша К. Галчиньс

Ga;czy;ski  Konstanty  Ildefons
 
Bal  zakochanych

 
Jest  dom  taki  w  pewnym  wielkim  mie;cie, 
pospolity  z  zewn;trz,  mglisty,  szary, 
a  w  tym  domu  par  mieszka  ze  dwie;cie 
i  s;  wszystkie  zakochane  pary, 
bo  to  wida;  nawet  z  blasku  okien, 
;e  tam  dziej;  si;  rzeczy  wysokie. 

Panna  Klara  siada  u  pianina 
z  lisi;  sk;rk;  na  szyi  chudziutkiej  - 
i  si;  bal  zakochanych  zaczyna 
takim  smutkiem,  wiruj;cym  smutkiem 
w  owej  mro;nej  uje;d;alni  bogatej  - 
bo  to  by;a  uje;d;alnia  przed  laty. 
 
(I  dzi;  strasz;  jako  w  lata  io;skie, 
ot,  jesieni;,  gdy  pora  niepewna, 
ponad  bram;  z  drewna  mordy  ko;skie, 
ko;skie  mordy  z  zmursza;ego  drewna, 
i  ta  lampa  w  kszta;cie  zwyk;ej  kuli, 
co  si;  noc;  do  ksi;;yca  czuli.) 

Panna  Klara  niby  czyta  nuty, 
ale  innym  okiem  widzi  wszystko, 
ca;y  bal,  bal  mg;;  z;ot;  zasnuty  - 
bo  to  stare,  zamarzle  pannisko 
lubi  patrze;,  jak  sali  obszary 
o;ywiaj;  takie  m;ode  pary. 

Gdy  czerwone  ;wiece  u  powa;y 
kr;g  czerwony  kre;l;  w  meluzynie, 
jeszcze  nim  si;  pary  ukaza;y, 
nim  brzezina  przem;wi  w  kominie, 
przyjdzie  dziadziu;,  ;wiece  pozapala 
i  dopiero;  rozwidni  si;  sala! 

I  dopiero  wtedy  wszystkie  ;ciany 
jako  ska;y  z;ote  wyjd;  z  mroku 
i  zaczyna  si;  bal  zakochanych, 
i  to  zdarza  si;  tylko  raz  w  roku, 
gdy  ;nieg  noc;  zawiruje  modry, 
pl;sem  ;;cz;c  owe  ko;skie  mordy. 

Tam,  gdzie  nawet  muzyka  nie  dotrze, 
w  takim  niebie  kr;;;  wszystkie  pary  - 
panny  pi;kne  jak  siostra  przy  siostrze, 
ch;opcy  pi;kni  po  prostu  bez  miary. 
Ch;opiec  pann;,  panna  ch;opca  przypomina  - 
jakby  jedna  ta;czy;a  rodzina. 


Skacz;  nad  pianinem  ma;pie  ;apki, 
w  bok  zezuj;  oczy  rozt;sknione, 
;a;cuch  z;oty,  podobno  od  babki, 
tak  na  szyi  wisi  jak  postronek, 
ci;gle  spada  owa  lisia  sk;rka, 
walcem  skar;y  si;  upi;r  podw;rka. 

Czasem  Klara  si;  zm;czy,  rozz;o;ci 
l  muzyk;  rozpoczyna  ta;sz;: 
"Marsz  ;andarmski"  lub  "Moje  ;liczno;ci", 
lecz  zn;w  walca  i  zn;w  pary  ta;cz;... 
Dziadziu;  ;wiece  zmienia  w  meluzynie, 
cienie  koni  ta;cz;  przy  pianinie. 

Roziskrzy;y  si;  zn;w  wszystkie  ;ciany 
przez  to  ;wiat;o  ;wiec,  kt;re  si;  l;ka  - 
bo  to  zacz;;  si;  bal  zakochanych, 
bo  to  zacz;;  si;  bal  tak  jak  m;ka 
i  ta;cz;cych  twarze  o;wietlone. 
zakochane  s;,  lecz  um;czone. 

Chyba  ;o;a  z  barw,  skier  szafirowych, 
chyba  schody  z  samych  gwiezdnych  py;;w! 
W  takich  ;wiatach  wirowa;y  g;owy, 
w  takich  krajach  stop;  si;  ta;czy;o 
i  tam  oczy!  ale  noc  pochmurna 
ko;o  warg  i  b;l,  a  potem  furia. 

Zaraz  obok,  wy;ej,  w  g;rnej  sali, 
by;a  nisza  zwana  Nisz;  Zwierze; 
i  tam  si;  niekt;rzy  oddalali, 
;eby  patrze;  na  holandzkie  talerze, 
;eby,  patrz;c  na  wiatraki,  marzy; 
i  dalekie  z  najdalszym  kojarzy;. 

I  by;  balkon  tam  te;,  niedaleko, 
wyginany  w  zmy;lne  ornamenty, 
do  balkonu  przybija;y  lekko 
ma;e  gwiazdy  jak  ma;e  okr;ty; 
pewna  para  urzeczona  gwiezdnie 
wsiad;a  w  okr;t  i  spad;a  na  jezdni;. 

;nieg  by;  taki  ciep;y,  taki  bia;y, 
a  noc  mro;na,  z  dzwonkami,  z  szafirem... 
i  szafiry,  i  dzwonki  wirowa;y, 
potem  ksi;;yc  przemieni;  si;  w  lir; 
i  kot  b;;dny  z  tej  liry  ogonem 
pie;;  wydoby;  swoj;  kocim  tonem. 
 
Kiedy  gwiazdy  przyblad;y  jak  fosfor 
w  cyfrach,  w  owych  ;wiec;cych  zegarach, 
rozpocz;;a  rozmow;  mi;osn; 
wp;lu;piona  ta;cem  ka;da  para 
i  po  sali  chodzi;a  jak  w  cieniu 
w  tej  mi;o;ci,  rami;  przy  ramieniu. 
 
Wtedy  wszelk;  wstrzyma;y  muzyk; 
;wiece,  cienie  i  gwiazdy  poblad;e; 
bo  mi;osnym  m;wiono  j;zykiem, 
bo  takimi  s;owami  jak  ;wiat;em  - 
a  za  ka;dym  anio;-str;;  si;  skrada; 
i  trudniejsze  s;owa  podpowiada;. 
 
I  z  tych  s;;w  powstawa;y  altany, 
i  pergole  w;oskie,  i  portyki, 
rzeki  ma;e,  wielkie  oceany, 
usta  z  kwiat;w  i  serca  z  muzyki, 
;wit  na  ;cianie,  jab;ek  pe;ne  kosze, 
li;;  d;bowy  i  rz;sy  najdro;sze. 
 
Potem  znowu  walc  wyszed;  z  pianina 
tak  jak  posta;  smutna,  kt;ra  siada 
i  za  g;ow;  si;  chwyta,  i  przeklina, 
lampy  t;ucze,  bo  ;wiat;u  nierada, 
ni  to  ch;opiec,  ani  to  dziewczyna, 
p;;maligna,  a  na  p;;  ballada, 
zesch;e  li;cie,  wieczne  wirowanie, 
wiatr,  ciemno;ci  i  taniec.

(ПЕРЕКЛАД  З  ПОЛЬСЬКОЇ)

В  будівлі  дивній  у  великім  місті,
величній  зовні  та  старій,  примарній,
там  пари  мешкають,  їх  певно  з  двісті
і  всі  вони  закохані  й  напричуд  гарні,
помітно  це  вже  з  блиску  вікон  шиб,
що  все,  що  діється  –  то  є  високий  штиб.

А  Клара,  подруга,  присіла  до  роялю,
із  лиса  шкіра  обвиває  звабну  шию    -
тут  бал  закоханих  в  тремтливому  реалі,
іще  не  звідана  ніким    оця  затія
у  дивно  розцяцькованому  залі  -
де  купа  літ  торкає  призабуту  пам’ять  жалом.

(От  й  зараз,  якось  трохи  лячно,
Мабуть  від  осені,  бо  то  пора  непевна,
дві  кінські  морди  в  брамі  наче 
із  мореного  дуба,  охороняють  ревно 
вхід    до  земного  напівраю, 
і  лямпа  звикла,  та  що  в  формі  кулі,
до  місяця  щоночі  щічку  тулить.) 

Панна  Клара  наче  дивиться  у  ноти,
та  споглядає  науколо  іншим  оком,-
і  бачить  бал,  і  загравань  польоти  -
стара  розпусниця  так  ненароком,
о,  підглядати  любить,  як  у  залі
кружляють  пари  у  любовнім  шалі.

Свічки  червоні,  що  на  стінах,
відсвічують  червоні  дивні  кола,
і  перед  тим,  як  пари  закружляють,
і  затремтять  у    полум’ї  любові,-
дідок  прийде  запалювати  свічі,
щоб  в  цьому  залі  було  ясно  ніччю!

І  тоді  лиш  стіни  в  дивнім  залі,
неначе  з  мороку  блискучістю  повстали,
от  бал  закоханих  почнеться,  а  що  далі?
а  бути  йому  лише    раз  у  рік,  і  на  поталу…
як  сніговиця  ліпить  коням  в  морди,
вони  заржуть,  скликаючи  народ  негордий.   
 

Навіть  в  закутках,  де  музика  не  лине,
пари  там  красиві  неможливо,
кожна  панна,  як  сестра  небесна,
юнаки  такі  ж,  до  надміру  красиві,
панна  і  юнак,  юнак  і  панна,  так  єдино-
всі  кружляють,  як  одна  родина.


А  по  клавішах  все  скачуть,  скачуть
мавпочки  маленькі  вправні  лапки,
ланцюжок  на  шиї  блиска  лячно,
давній,  подарований  від  бабки,
і  руда    спадає  шкірка    лиса,
вправно  грає  вальс  стара  актриса

Клара  змучиться  і  вже  вмліває:
«Марш  жандармів»,  чи  «Мої  принади»,
 музику  вже  іншу  грає,
та  ніхто    не  бачить  в  тім  завади…
той  дідусь,  улюблений  усіма,
гасить  свічі  і  відходить  німо.

Фосфор  зоряний  на  стінах  блима,
тільки  то  дає  бажання  світло,
то  закохані  танцюють  і  між  ними
виникає  те,  що  вже  відоме  світу-
закохатися,    щоб  аж  до  стону,
ніч  не  ставить  тому  перепони.

Певно    ложе    з  квітів,    іскр  сапфіру,
що  до  нього  сходи  з    зоряного  пилу!
В  тих  світах  у  розум  не  повіриш,
в  тім    краю  безумство  танець    вело,
очі!  В  хмарність  ночі  світла  не  проллють,
коло  спраглих  уст    і  болю,  наче    лють. 

Поруч  вище,  в  верхнім  залі,
було  те,  що  звалось  Ніша  Одкровення,
і  туди  по  парах  віддалялись
на  голандські  подивитися  тарелі
і  піддатись  вітрякам  кохання,
і  зливати  там  свої  бажання.
 
І  там  також  був  балкон,  так    поруч, 
орнамЕнти  тут  придумали  не  люди,
і  тримаючись  руками  за  поруччя
малих  зірок,  так  як  малих  суден; 
пара,    забуваючи  пересторогу, 
в  кораблі  пливла  у  зоряну    дорогу.

Сніг  таким  був  теплим,  таким    білим, 
ніч    дзвеніла  дзвоником  з  сапфіру  ... 
і  сапфіри,  і  мелодії  кружляли,
потім  місяць  перетворювавсь    на  ліру  ,
а  кіт  білий,  дивлячись  з  дахУ  на  неба  лоно,
пісню  заводив  котячим  тоном.
 
Коли    ж  трохи  згаснув  зірок    фосфор
на  годинника  небеснім  циферблаті,
вже  від  танцю  всім  ставало  млосно,
пари    в  любощах  своїх    були  вже  ватні,
і  по  залу    миготіли  тільки  тіні,
і  тремтіли  плечі,    як  листки  осінні.

А  коли  вся  музика  затихла,
свічі  гаснуть,  і  зірки  змітають  мітли,-
бо  любов  говорить  тихо-тихо,
бо  слова  її  звучать,  як  світло,
і  за  кожним  хоронитель-ангел 
ті  слова  підказував  тендітні…

 
З  оцих  слів    творилися  химеріани,
італійські  перголи  й  альтанки, 
русла  малих  річок  і  великі  океани  ,
з  квітів  -  губи,  з  хмар  -    фіранки,
ранок  на  стіні,-  як  яблуко  рум’яний,  ніжний  дощик,
листя  дуба,  подихи    і  вії  найдорожчих.

Потім  знову  вальс  із  клавіш  на  «піано»,
і  сумна  сиділа  постать, 
і  хитала  головою,  ніби  трохи  п’яна,
лямпи  ж  гасять  самі  гості,
чи  то  панна,  а  чи  хлопець  юний,
чи  то  оповідь,  а  чи  балада,
чахле  листя,  і  весна  не  манить,
вітер,  темрява  і  танець  ранить…