Мiстична Реальнiсть ер-1

Церквиця у снігах – як  молода. 
Ярило – князь, а БогоТур – боярин. 
А дружки ж де? А де свати?
Цигани, ротозії, старці, каліки,  діти?
Де всі?
Куди поділись?
Весілля, свято
буде?

Стоїть одна.
Сніги, сніги.
Позамітали цвинтар та її, небогу.
Піп полічив чергові срібляки
за треби,
за свічки та за граматки «упокой їх душу»
і рушив на село.
Он бачиш замітає рясою сліди.
Хай буде йому тепло з попадею сюніч…

А поряд десь,
за десять миль якихось,
в дубовім гаю, при Дунаю,
який химерно ділить світ на той, що є
і той, що буде вічним,
стоїть хатинонька…
А в ній…
Ні,
сьогодні ще не час…
Струна вібрує, отже почекаєм…

Сніги такі солодкі сьогоріч.
Перун отримав на Різдво, либонь, медову жертву.
А може Лель зустрівся з Ладою у правильну годину.
Ти бачиш як химерно час тече.
Гудочок грає,
гусельки,
цимбали.
Для них.
Їм хороше удвох.
Коли мороз і хуга,
в лежанці дрова тріскотять і кіт мурчить і спить папуга.
Їм солодко і млосно,
бо серце вже давно на двох одне і голос промовляє їм:
«вже скоро потечуть струмки, верба розквітне, крига скресне,
на плесо сядуть гуси, лебеді,
Телесик в човнику златім поплине...
Там будуть квітнуть ваші весни…»