Вулиця дитинства

ВУЛИЦЯ ДИТИНСТВА

Набережна моя вулиця:
Дуб, каштани, верба,
Бузок до криниці тулиться,
А почуттів – нема.

Кажуть, у темну ніченьку,
Долі їхні сплелись.
Викопав ту криниченьку
Дід Онисько колись.

Потім вона закохалася
В каштан, що навпроти росте,
І вже бузок (так сталося) –
Слово для неї пусте.

Стою на горі. Милуюся:
Ріка обійняла ліс,
Чаплі на соснах цілуються.
Тут я маленьким ріс.

Тут, по цій стежці в поле,
Колгоспниці босі йшли;
А у капусті – голим,
Мене немовлям знайшли.

Так мені баба казала,
( Так смішно, не правда це )
На сіні зі мною спала,
З кубла подавала яйце.

Всіх пам’ятаю друзів,
Катю – сестру мою.
Друзів моїх – голопузів,
Деякі вже в раю.

Ще пам’ятаю – багато
В канаві було карася,
І баби Польки хата
Тоне в любистку вся.
Рідних бабу і діда
Я не забуду вік,
Діда Гната – сусіда,
Добрий був чоловік.
Тут усі баби – набожні,
Богу молились – ниць.
Після війни на Набережній
Стало багато вдовиць.

Рідна, кохана вулиця,
Ти нас малих берегла.
Курчата на сонці журяться –
В жовтні бракує тепла.

А нам малим, замурзаним
Тепло було завжди.
На санях із гірки гурзали,
Не знали тоді ворожди.

Мені це так часто сниться:
Дитинство – наче з казок,
Кузня, Ірпінь, криниця
І одинокий бузок…

                7.04.2010р.


                ( Благовіщення
                Пресвятої Богородиці )