Цавет танем! перевод с украинского

Цавет Танем (Ліна Костенко)

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці... бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»-– як кажуть,
прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

«ЦАВЕТ ТАНЕМ!» (перевод П.Голубкова)

Сгорели их селения, их мулов погубили,
Бредут, бредут изгнанники, дорога не близка.
А чтобы свой язык родной их дети не забыли,
Им литеры врезают армянки в гладь песка.

Ах, ветер, ветер, ветер!.. Пылает, как в экстазе!..
Обугленные лица сечет, сечет, сечет!..
Лишь выведешь то слово из литер хитрой вязи,
А слово же без корня, покатится вперед.

И в дикой той пустыне съедят его верблюды.
Забудут его дети, как будто, онемев.
Бредут, бредут изгнанники… Бездомны эти люди…
Ни крыши, ни приюта – букварь им на уме!

Сгорели все их храмы. Мужчины их убиты.
Их звоны поглотила гладь озера Севан.
О, как же дальше жить им? На том кровопролитье
Не месяц в небе всходит – турецкий ятаган.

Ах, ветер, ветер, ветер!.. Как лица их опалены!..
Куда еще изгнанников судьбина заведет?
Им некогда писать уже вязь литер этих маленьких.
И нечем уж писать им. На чем там – кто найдет?

И только на привале, в те редкие часочки,
Когда армянки в тачки еще не запряглись,
Те буковки армянские выводят, как росточки,
Слезами поливают, и буквы принялись.

В песках пустили корни – а ветер, ветер, ветер!..
Бредут, бредут изгнанники, дорога не близка.
А всюду прорастают росточки литер этих,
Как травы, пробивают сковороду песка.

Их топчут чьи-то кони, грохочут стременами,
А буквы прорастают в легенды по весне.
«ЦАВЕТ ТАНЕМ!» - обычно прощаются армяне.
Возьму, мол, твою боль я. Печаль твоя – во мне.