рer aspera ad astra

І не питай мене, навіщо в світі лють,
Коли усім
Сліпа керує Сила,
І мить,
Що люди істиною звуть,
Тебе ще докорінно не змінила.

І не питай, коли свята пітьма
Зігріє душу
Зчервонілим пилом,
І коли дім твій вже – твоя тюрма,
Жене на вулицю
Невиказана сила.

І не питай, коли почнеться спів,
І тихо з вуст зірветься: «Боже, Отче…»
І стиглі яблуком вуста
(а ти – любив?)
Вже не шепочуть /тихше…/ не шепочуть…

І не питай,
Коли приходить Смерть,
І коли Вічність зазирає Смерті в очі,
І чашу слізьми
Наливаєш вщерть,
І нескінченність про життя бормоче…

Привиті істини: куди не йшов би ти,
Шляхи птахів – це й є твоя дорога,
Чи розумієш? ти – народжений повзти,
А вниз дивитись – це є справа бога!

Коли в повітрі, звідки знаєш ти
Про Силу цю, за кого себе маєш?
Про що ще мріяти, коли несе потік
Чужих думок? Ти, що ти відчуваєш?..

Про що ще думати, коли незмінний світ,
І дім освітлює лиш янгол з алебастру,
Й піском засиплює минуле щастя слід…
І вічна істина: рer aspera ad astra…