Отож буде каяття...

  Отож  буде  каяття...
               
               
По  весні,  на   полюванні,               
старий  кіт  зізнавсь  в  коханні,               
юній  кішечці.               
Вона,  симпатична,  не  дурна,               
довго  думала,  гадала,               
та  собі  на  вус  мотала,               
щоб  оце  не  прогадати:               
Бо  в  старого  є  квартира,               
добра  пенсія  й  машина.               
Тільки  от  у  чому  річ:               
Є  у  нього  ще  й  жона,               
є  і  діти,  і  онуки –               
от  таке - то  життя  штука.               
Згоду  кішечка  дала,               
ось  тоді,  й  пішли  діла.               
Розміняв  майно  й  квартиру,               
кіт  стару  пустив  по  миру.               
Сам  нявчав,  як  молодий,               
хоч  миршавий  був,  рудий.               
Швидко  скінчилось  кохання,               
через  декілька  ночей,               
почалися  дорікання:               
Ти  мене  і  не  любив!               
Ти  мені  життя  згубив!               
В  тебе,  глянь,  які  он  очі?               
Ти  он  ноги,  ледь,  волочиш?               
Я  гарненька,  молода,               
що,  життя  хай  пропада?               
І  на  юну  кицю,  кіт               
написав  свій  заповіт.               
Та  цього  було  замало.               
Киця  кігтики  кусала,               
їла  м*ясо,  їла  сало,               
цілий  день  лежала  в  ліжку.
Іноді  читала  книжки,
про  кохання,  та  про  моди,
а  як  вечір  лиш  надходив,
киця  йшла  кудись  гуляти.
Може,  б  довго  так  тягнулось,
та  здоров*я  похитнулось,
занедужав  кіт.
Він  лежав  в  ночі  голодний,
у  хатиночці  холодній,
поруч – ні  душі.
Нікому  подати  ліки,
як  помру,  то  і  повіки,
нікому  закрить,
думав  старий,  кіт.
Він  стогнав,  закривши  очі,
проклинав  весняні,  ночі,
проклинав  красиві  очі,
що  лишили  його  вночі
тут  на  самоті.
Проклинав  життя  не  щасне
і  кохання  те  невчасне.
Були  б  в  мене  крила  птаха,
шепотів  рудий  невдаха,
полетів  би  я  до  діток,
і  до  жінки,  і  до  тіток,
попросив  би  в  них  прощення.
Та  бажання  не  збулися,
вранці  кіт  окочурився.
Це  наука  буде  тим,
хто  так  робить,  як  рудий.
Отож  буде  каяття –
та  не  буде  вороття!
        Грибков  Микола.