Тьма египетська

               

Біла, з льняними нитками та із золотими іскрами земля. Ніжна вода піниться. Вітер дихає запахом солодкого очеретяного гнилля.Тут, на острівці, майже у самої води подзвонює тонким золотом пасмо багаття.
Усе було напередодні.
Зараз людина розкинула руки, немов намагаючись обійняти шовковий шлейф увесь, до горизонту. І не ясно, де серцебиття:там, в землі, або тут, в грудях. Тут, під сонцем, було навіть приємніше засинати, чим колись в дитинстві в тіні мальви.
Ще вчора було десять років снігу і льоду. Десять років холоду і вітру, що вибили з тіла душу. А тіло було живим, пахло сіллю і світилася дрібними крупинками піску. А там, в льодах, воно здавалося лише блідою тінню, закутаною в старе смердюче лахміття, вбогою оболонкою духу.
Хистко.Усе у світі хистко. Так затверджували маленькі тіні. Вони креслили гілочками на вологому піску знаки. І від їх закляття посилювався вітер. Шелестіли папером крихкі очерети. І на сухе падала велика крапля.
У бурі були бурштинові очі. Так падало і шипіло жаром потривожене сонце. Кожна крапелька, що впала на шкіру, плескотілася. Він перестав жити ще тоді, в перший рік, коли на суперечку застрелив людину. Застрелив за ідеї та за хліб, що в нього відняли.Застрелив почвару, що мріяла спопелити його землю. Але це було там.
Чоловік пішов назустріч вітру. Краплі зливи, що впали в пісок, були схожі на риб'ячу луску. Пориви вітру вивертали сріблом вербові листочки. Дивно було відчувати ногами пісок. Дивно було відчувати.
Поле спалено. Повні колоси догнивають на пожарищі. Він помстився. Вони розпинали дітей на перекладинах в хуторах і селах, називаючи їх повстанцями. Він помстився. Вони обсипали спини, що гнуться від голоду, пугами. Він помстився? Чи вийде вона тепер назустріч? Вийде така як була: в зливі волосся, коси розплелися по плечах. Нехай так - без стрічок. Бо ті давно зітліли на хресті над могилою.