Ковтаючи воду з прозорої склянки,
Дивлюся на стелю, що біла як сніг.
Всміхаюсь, ковтаю останню краплинку,
Не зупиняючи щирий свій сміх.
Сьогодні так гарно. Похмуреє небо,
І злива змиває рум'яна землі.
Виходжу на вулицю. Так, без потреби.
Щоб змити із себе колишні гріхи.
Стою під дощем, усміхаючись небу.
І вітер вітає з оновленням сил.
Не можу я втриматись, скидую з себе
чоботі важкі. І зтихае мій пил.
І я розумію-дарма я, дурепа,
Лила гіркі сльози солоні як мед.
Бо ж він і вона все одно не комета,
І людству від цього не буде the end.
Що вік мій продовжує жити й надалі.
Житя не чекатиме поки і я
Прокинусь, стряхнуся від хмільної гарі
І думать почну про своє майбуття.
Заходжу додому, всміхаючись мамі,
Всміхаюсь сестрі, посміхаюсь собі.
І скидую ковдру из дзеркала в спальні.
Вже годі каратись за інших гріхи.
Вода
© Copyright: Маринич Виктория, 2011
Свидетельство о публикации №111022102700
Свидетельство о публикации №111022102700
Рецензии