Прогулка осенним городом..

 
 
  Акерман оповила ніч. Місто спить, воно таке безтурботне і гарне. А ніч в місті ще краща, ніж будь-де. Вона одиноко блукає вулицями в пошуках спокою. Дерева завмерли, кущики сплять – і все навкруги теж. Тільки старий місяць ніби наспівує щось зіркам та вітру.
  Світає, а я вже не сплю. Бачу, як сонце дарує землі золоті промінчики, одягаючи дерева у яскраве вбрання. Хоч і осіння пора, але сонце все ж таки милується своїм відображенням у лимані, який пускає маленькі хвильки на берег. А ось промінчик, він бігає по вулицях, радіючи теплому ранку. Я люблю блукати осінніми вулицями Акермана, коли асфальт ще вологий від ранкового туману, а листя на деревах гойдається, чекаючи своєї черги, коли воно опаде.  Йду по шовковій ковдрі опалого листя, дивлюся на будинки і думаю, що в кожного з них своя доля. Людина сотні років тому заклала тут перший камінчик – і виросло місто. І ця людина теж, як і я, любила блукати ранковими вулицями рідного міста. Йду далі... Підходжу до лиману, кидаю у нього камінчики, які швидко ковтає вода, залишаючи на згадку дрібні хвильки. Торкаюсь рукою води, вона прохолодна, і здається мені, ніби лиман відчуває тепло моїх рук.  Сиджу на піску, набираю його в долоню і повільно відпускаю, а він, як  час, падає до інших піщинок. Дивлюсь на небо, воно таке блакитне і прозоре, а по ньому пливуть тисячі хмаринок. Складається враження, ніби частинками небо вирізали. А в лимані бачу його відображення, воно ніби впало у лиман і хоче прохолоди. Хоче, щоб туман так само, лагідно і ніжно, огортав його зранку. Листочок пливе, а на ньому павучок ніби зібрався у подорож до рожевого горизонту, по якому, здавалось, можна пройти до яскраво-червоного сонця.
  Лиман раніше був бурхливий, мріяв запанувати берегом, відшліфовував камінчики. А зараз, звісно, зістарився, став спокійним і безтурботним і вже не може полонити берег, але все ще такий могутній і величний. Йду вздовж  лиману по золотому піску босоніж і хлюпаю ногами по воді, наступаючи на гладеньке каміння. Чую радісний голос маленького хлопчика:  ,,Мамо, мамо, дивись, що я знайшов!” А вона йому на те: ,,Викинь.” Він чомусь підбіг до мене і дає  уламок амфори. В них, зазвичай, зберігали вино, і воно залишалось у літню пору прохолодним. І справді, колись тут був порт, куди з різних країн привозили товар. Старі моряки називали наше місто Монкастро.  Якщо подивитись з цього місця, то можна побачити чудову панораму - це фортеця.  Вона стоїть непідступна і грізна, ніби очікує нового нападу, щоб з честю відбити його. І не втративши свою гідність і кремезність, готова захищати людей. Так широко простягає свої руки далеко в простори лиману, що, забравшись на стіни, можна досягти неба. Фортеця стара. Скільки старань, праці, надій вклали в неї люди за багато віків! А скільки різних націй і народностей побувало тут! Моє місто надихало багатьох людей для створення прекрасних шедеврів, і саме воно залишило чимало приємних вражень у людських серцях.               
  Зараз я в одному із дворів, а колись тут стояла нога середньовічного акерманця. На жаль, декілька дворів поховані десь на дні лиману. А у тих дворах, що залишились, зараз гуляють туристи, відпочиваючи на лавах під широколистими жовто-червоними деревами. А я дивлюсь на них і думаю, що зараз фортеця впустила в свої володіння людей різних націй. І зовсім не хвилюється. Мені ж залишилось назбирати листя, яке дуже личить моєму настроєві. І як приємно, лежачи у цілій купі різних барв з травинкою в роті, мружитись від сонця. У голові з’являються безліч питань: чому небо таке безкінечне, чому люди з висоти літака здаються такими маленькими і чому хмаринки не можна з’їсти, мов морозиво.
Неподалік – гавань. Якщо забратися дуже високо, можна побачити безліч кораблів з великими рожевими вітрилами, які так і кличуть туди, у безмірні простори лиману. Вони, мабуть, хочуть, щоб їхні вітрила наповнились прохолодним осіннім повітрям і прямували далеко до обрію. Вітер приємно лоскоче моє волосся.  Час як вода, що швидко спливає, а мені пора вже додому. Я повертаюсь і бачу, що сонце, мов велике червоне яблуко, ось-ось зірветься і впаде за крайнеба. Воно ж кидає останні промінчики, одягаючи все місто у золото. Хотілося б, щоб ця мить тривала безкінечно, бо я ще ніколи не бачила такої краси, коли небо червоне, жовте, помаранчеве водночас. Разом ці барви складають незвичайну кольорову мозаїку.
  Я блукала в нічній темряві Акермана. Старий вітер ніби наспівував мені пісеньку про завтрашній ранок. Так приємно ходити нічними вулицями міста між сонних будинків, особливо тоді, коли їхні тіні зливаються в одне велике єдине ціле. На годиннику двадцять третя година п’ятдесят дев’ять хвилин, у вікні кожного будинку своя доля: десь спить людина, а десь гуляють весілля. А коли нуль-нуль година нуль-нуль хвилина - то це година без часу чи новий початок усього на землі? На годиннику нуль на першу, життя знов пішло як годинникова стрілка. І так завжди. Ми будемо прокидатись, засинати, робити для нас звичні справи. А іноді заглядати на інші сторінки життя. Я хочу, щоб люди хоч на мить звертали увагу на ці звичайні дрібнички, бо іноді вони відкривають такі дива, що заради них тільки і варто жити, а на світ хоч іноді дивитись крізь рожеві окуляри, бо в цьому, мабуть, є одне з щасть людини.
 А місто продовжує жити своїми турботами, радощами і печалями, залишатись таким таємничим і молодим, нібито і не було йому дві з половиною тисячі років. Воно сміється посмішками дітей, і здається, що місто це дивиться через скло вічності.