Балада про Вогняне Серце

Там, де стежка зміїться-в’ється,
І вповза в Королівський Ліс
(До палацу Вогняне Серце)
Дуб могутній колись був ріс...

Путь до сном сповитого краю
Заповітного він стеріг –
Знав-бо: той, хто її шукає
Не шанує шляхів своїх...

Час спливав, надлітали весни
Із далеких чарівних країв...
Дуб розлогий ніс варту чесно
І водицю джерельну пив...

Але якось в травневу зливу,
Як співав гуркотливий грім,
Блискавиця ясна щаслива
Поцілунком палким своїм

Витязя лісового торкнулась,
Й запалила серце йому...
Що ховав був, що ледве чулось –
Смолоскипом звилось... Чому

Саме в той час трапилось Феї
Королівським Лісом блукать?..
Біль вщухав... Таїни своєї
Велет більше не міг ховать:

«Це тепер Ти до ВогнеСерця
Стерегтимеш таємний шлях...
Як хто братом Тобі назветься –
Буде в тому для Тебе знак:

Він – новий охоронець Лісу
І усіх потаємних стежок...
...Я згасаю... Ти ще навчишся,
Що згоріти – шлях до зірок...»

Там, де стежка зміїться-в’ється,
І кусає себе за хвіст
(Зачарований Шлях-До-Серця),
Дуб могутній колись був ріс...