Синiли волошки у рiдних очах

Синіли волошки у рідних очах,
І небо було синє-синє.
Але загубивсь ти у тих небесах,
А я все чекаю й донині.

Припало на долю страждання оце,
Й життя мов застигло в чеканні...
Усміхнене,  юне, засмагле лице
Мені знов примарилось зрання.

А вдовина доля сувора і зла,
І люди лихим косять оком;
Якою б цнотливою ти не була,
Ошпарять підозри окропом.

З масною усмішкою гляне сусід,
А жінка з вікна насвариться...
Який же недобрий й жорстокий цей світ! –
Навіщо було і родиться?

Я так намагалась забутись на мить!
Я навіть сміятись навчилась!
Спокійно про тебе змогла говорить!
Та туга в мені залишилась.

Мені не синіють з тих пір небеса,
А очі пече наче перцем.
Не вабить навколишня світу краса,
Лиш біль розпанахує серце.

Нестерпний, пекучий... За всіх ворогів
Лютіший і найжахливіший...

Повірила б я в усіх сущих богів,
Коли б ти із темряви вийшов.

Крізь сон чую стукіт у двері...
– Це ти! –
Мов блискавка, мчу до порога.
І – навстіж!

Назустріч... провал...чорноти...
Нікого немає!
Нікого...