Метерлiнковi дiти. Вiдгомiн

Київ. IV ранку

В нас обмаль чАсу, і тому для нас він не існує.
Можливо, тим-то й вікові бар’єри я руйную:

Не має значення, хто ми,
Й відколи ми у світі...
...Ми – заблукалі у зимі
МетерлінкОві діти...

Крізь пальці плине вічний час.
Як завжди, надто швидко.
Час – ось і все, що є у нас,
Ні, ще – надії квітка.

І, водночас, - нема часу...
Життя трагічний вімір
Я більш на крилах не несу
У заповітний Вирій...

12.04.03


Вишньому

Скажи, що і навіщо роз’єднало,
Розкидало нас в прострочасу?
Скажи, а може нас таких чимало –
Розірваних? І що становить суть
Цього експерименту? Що б ми мали
Робить оце, щоб тих позбутись пут?

Скажи, коли ще я отак благала
Вказати Шлях, пряму жадану Путь?..

13.04.03


Приреченість

Пелюсткам пломеніти б рожево,
А не мертво лежать на підлозі...
...В квітах вогник життя ледве жеврить:
Вже ніщо їм зарадить не в змозі...

Пелюсткам би синіть серед снігу,
А не блякнути в теплій кімнаті...
...Їх ніхто врятувати не встигне,
Знов не зможе з землею з’єднати...

...Краще вільним на волі загинуть,
Аніж в посуді в’януть прозорім!
Краще душу зустріти єдину,
Що то з нею летіли крізь зорі,

Ніж в даремних, порожніх стосунках
Геть життя змарнувати нінащо!
Краще бути самотнім відлунком,
Аніж ч’їмось додатком! І краще....


...Ми приречені мати кордони.
Ми – заручники впертої смерті.
Але ми помираєм змістовно,
А кордони, врешть-решт, будуть стерті...

...В’януть квіти, приречені бути
Символом нездійсненної мрії...
І, в чеканні жорсткої спокути,
В’януть люди. ...Та в нас є НАДІЯ!..

15.04.03


Бузок

Бузок буяє, ніби надолужить
Він вирішив час, згаяний в зимі.
...Чому мене це так чіпляє, друже?
Немов, ...бузок – це Ти і я, ...це ми...

Кущів гнучкії руки заплелися
В вигадливу візерункову в’язь...
...І хтось мені шепоче: «Схаменися!
Бо прийде час відчАю. Болю час!»

...Бузок бузково-темний обіймає
Бузок бузково-світлий і співа.
Що ось за них щасливіших немає
(це він про Тебе й мене забува!)

А осторонь – бузок самотньо-білий
У вічи вічним дивиться зіркам,
Немов собі у них прохає крила:
«Я знаю, вірю, Він росте десь там!»

Чарівний аромат у Всесвіт лине,
Мов заклик: «Я не можу прилетіть.
То, може, Ти? ...В чім наша є провина?
Хто і чому зумів нас розлучить?..»

...Десь потойбік землі бузок червоний
Теж так чекає, крила так проха...
І аромат – його нечутний стогін –
Когось на інші вірші надиха...


...Розірвані, розтрощені, розп’яті
В координатах просторочасу,
Вони лишень хотіли б обійнятись...
Але – не Доля. Й нарікань не чуть...

Лиш квітне бУзок п’янко невимовно...
Коріння вп’ялось в землю, мов відчай
Примушує ослухатись закону
Тяжіння до землі, злетіти та й,

Хоча б ціною смерти, а зустрітись,
Хоч до загину, а гілля сплести....
...Коріння втрима: ніж з землею битись,
Самітньо краще квітнути й рости...


Нам легше – нас коріння не утрима!
Нам легше – в нас є крила, й знаєм ми,
Чого всі ті, хто дивляться очима,
Не можуть зрозуміть в своїй тюрмі

Із забобонів, принципів, звичаїв...
Ми знаєм, як то – буть на самоті
Й не буть самотнім... Й що робить з відчАєм
Ми знаєм, бо в Тебе – я, в мене – Ти...

18.05.03


Не наше літо...

Це ТВОЄ літо:
Тихі дощі прохолодні,
Сонця ласкаві долоні,
Пташині співи вдосвІта...

Це МОЄ літо:
Чисте лісОве джерельце.
Сповнене тугою серце,
Барви трави й диких квітів...

Це ЧИЄСЬ літо:
Кошик чудових дарунків,
Пісня забутих відлунків,
Двері, в майбутнє відкриті...

Кожен окремо
В цім літі знайде багато...
Чом же я хочу благати
В Того, що Богом зовемо

Більше, ніж є?
Чому я ладна віддати
І джерело, й дикі квіти,
Щоб лишень Тебе зустріти?
Стріти Тебе, й не пускати!

Щастя моє!
Чому не наше це літо???

12.07.03


*

Миколо!!!

...Ніколи...

13.08.03


Triple K

Блукала містом навмання,
Чогось, чи то когось шукала.
Відволікалась й зволікала,
МіцнО в руках себе тримала,
Аж поки думка в серце впала:
«Ось тут Він мене... обійняв!..»

...І... все... І квітень підхопив
Мовчазний стогін. Полетіла
Світ за очі. Чаїні крила
Несли, де чуть дніпровий спів...

Втекти від кого? Від себе?
Вертай! Чи чуєш? Квітень кличе!
Промов цю літеру утриче,
І визнай – справа в Triple К!..

Так... «Квітень». «Київ». Що іще?
КОГО тобі не вистачає?
...І задихалась од одчаю,
Але трималася: «Не маю,

Не маю права, хоч й благаю
ПрощЕння, прОщення, проще...»...

21.04.04



ІІІ

Рудий.

На станції «Шулявська».

Лежить і дивиться очима,

В яких

не сум, не розпач і не докір,

А – все одразу,

в однієму

Невичерпному почутті...



...Таких очей, очей безслізних,

Очей глибоких, ніби Всесвіт,

Очей застиглих, мов замерзлі вишні,

Очей живих, як очі на іконах,

В людей, мабУть, не бачив світ ніколи –

Так дивляться не дивлячись тварини,

Яких любови їхньої лишили...

Навчить любови, щоб її украсти!

Навіщо ми їх робимо ЛЮДЬМИ?!

Пощо безгрішних ми вчимо страждати?!



Чи, може, нам їх Бог послав тому,

Щоб це ВОНИ Людьми нас буть навчили?




Лежить рудий.

Ні на що не зважає,

Бо вже ніщо йому не дасть розради...



...А я, мабуть, ніколи не забуду

Глибокий глиб розпачливих очей...

25.04.04



VII

Смак світанку на вустах...

Кров’ю серця мого

Писано листа Тобі!..

11.08.04



VIII

...Кохання, схоже на фантомний біль...
...Криниця суму майже невичерпна...
І скільки б не докладено зусиль –
Все ‘дно його лишаюсь наречена...

Світлині темній знов вклоняюсь чемно.
Скоряюсь плину незабУття хвиль.
Б’юсь на підлозі, ніби навіжена.
Мов птах, що усвідомив зраду крил...

Це все – жагучий жаль за незворотнім!
...Руїни міста, що було Господнім,
Де зараз тільки смуток оселивсь...

...Десь – Сонце... В мене – вітер й падолист...
Це все тому, що Він мені наснивсь!
...Це все тому, що зрадила природi...

26.07.04



Незабуття

Незабуття пантрує на мене,
Плазує стиха білим полотном.
Як озирнуся – в сніг пухкий пірне,
Продовжу шлях – вертається ізнов...

...Незабуття: буття і небуття.
Незабуття: біль, щастя і розпука...
Хоча немає в часі вороття,
Незабуття перемага розлуку.

Незабуття чатує біля сходів.
Незабуття чека на сторінках
Улюблених романів. Плачу: «Годі!
Облиш мене! Дай спокій!» Та в очах

В Незабуття – осяйна невблаганність.
Жорстокий усміх милосердних вуст
Мені дарує невичерпну радість,
Нестерпну радість, що я так боюсь...

...Незабуття завжди зі мною поряд –
Гірке і легке, як осінній дим...
...Незабуття – мій потаємний голод,
ТугА за Сонцем, що було моїм!..

13.02.05



*
Боляче!
Крила прорізуються болючіше, ніж зуби.
Боляче!
Розминати затерплі лапи після зимової сплячки.
Боляче!
Розламати кокона й виповзти іншим створінням:
вологим, прозорим, беззахистним,
доки набудеш сенсу...
Боляче!
Змінюється склад крові.
Боляче!
Електричний струм примушує серце калатати.
Боляче!
Дихання перехоплює відчуття безнадійності.
Боляче!
Народжуватись навесні...

23.02.05


Сонце-сніг

Білі метелики в танку кружляють.
«Весно, Ти де?»
Я забуваю... Ім’я забуваю
Те золоте...

Сонце з-за хмар хоче визирнуть, й руки
До них простягти.
Білі метелики плачуть з розпуки.
Тануть сніги.


...Знову над містом збираються хмари,
Знов заметіль.
Вальс-вітровій знов підхоплює пари,
І звідусіль

Знову злітаються, знову кружляють...
...Слово просте
Я вже забула? Чи ще забуваю?..
...Весно?.. Ти де?..

21.03.05



Шанс для Привида

Чи ти назавжди забула те таємниче свічадо?
Чи ти назавжди забула чорні стрічки на трояндах?
Чи ти назавжди забула його безпораднії очі?
Чи ти назавжди забула музику ночі?

...Чи ти назавжди забула?..
...Чи ти забула навіки?..
Невже ти більш не згадала
Пісню, що разом співали?!

Чи ти забула?..
І, коли так, тоді звідки
Сум цей у серці твоєму?

26.04.05


*
Порятуй мене, порятуй,
Доки ще від моєї душі
Не лишилось лахміття саме!
Поспіши!

Порятуй мене, порятуй!
Доки зрада з-під довгих вій
Не пролИлась отруйним дощем!
...Голос Твій –

Порятунок, а погляд – Шлях.
Понад Небо. Більш, ніж Життя!
Доки ще не минула поріг,
За яким нема вороття,

Порятуй мене, порятуй!..

09.06.05


Відпусти...

...Знов пливе підлогою латаття –
Білі, нерозквітлі ще листи...
Буду їх розпачливо читать я:
«Відпусти, Коханий, відпусти!..»

Квітне аркуш у моїх долонях,
Ледве чути аромат простий...
Я водночас ніжна й відстороння...
...Відпусти, Коханий, відпусти...

Я навчилась дечого, й вже вмію
Бачить сенс за жодної мети...
І тому свою звільняю мрію,
Й Ти мене, Коханий, відпусти!..

...Білі квіти знову засинають...
Їх ховаю далеко, туди,
Де нема надії та відчаю...
...Відпусти, Коханий, відпусти...

24.08.05