Темний Янгол

...До мене сьогодні приходив Янгол. Крізь віяло вій на фоні примарно-сірого ранкового світла його постать вималювалася бурлескно-графічно: лискуче-темне тіло, гнучкі кінцівки і котячі очі на круглому обличчі. А, ну і, звичайно ж, - кольору вулканічного попелу крила.

- Ти хто? – моє запитання не відрізнялося особливою оригінальністю.
- Сірий Янгол. Або, якщо тобі так більше до вподоби, - Темний.
Його запаморочливо сині очі, насмішкувато примружившись, спостерігали за моєю реакцією.
- Ти з пекла? – наївно припустила я.
- Хм, у пеклі, за моїми даними, янголів немає. Там лише безкрилі істоти.
- Але ж добрі ангели – білі, вони несуть благословенне світло. А ти не такий... – скептично закопиливши губи, я чекала на відповідь.
- О! Світло! Це так чудово! Ясний погожий день: щебечуть пташечки, духмяніють квіти, благословенне сонце щедро розливає своє проміння, люди почувають себе молодими, їх сповнює віра в те, що в цьому прекрасному сонцесяйному світі не місце злу, хворобам і проблемам. Радіймо!
Минає година, дві, десять – а сонце сяє, невмолимо сіючи своє благословення. На третій, ну максимум на п’ятий день змученим від безсоння людям хочеться лише одного: сховатися у найтемніший підвал, залізти під найтовстішу ковдру, аби не бачити цього огидного, настирного, безжального, всепроникного світила!!!
І, о диво! - настає ніч, що нарешті приносить стражденним спасенну прохолоду і темряву. На антрацитовому небі відсторонено-холодний місяць милосердно дозволяє кожному залишитися наодинці – із самими собою, своїми коханими, найріднішими, накидаючи на все суще вуаль воістину благословенного світла...

Ранкове проміння поступово наповнювало собою кімнату. Темний силует ставав все примарнішим, поки остаточно не розтанув у світанковій імлі.