Философия от укурыша

Емоції  народжуються  так  само  як  помирають,  а  кінця  немає.  Просто  весь  час  початок  чогось  нового.  І  найгірше,  коли  ти  застрягаєш  між  світом  Боба  Марлі  і  реальним,  і  коли  ти  навіть  не  вживаєш  настрій  в  пігулках  чи  не  викурюєш  всі  сигарети,  весь  табак  і  все  що  було  в  кишенях,  почуваєш  себе  секундним  моментом.  Отак  ідеш  по  вулиці  і  вроді  думаєш,  але  насправді  не  розумієш,  чого  ж  ці  люди  так  на  тебе  витріщаються,  ніби  бачать  в  твоїй  ході  чи  зовнішності,  щось  непристойне.  І  сама  не  розумієш  чого  тебе  носить  з  однієї  сторони  в  іншу,  а  потім  всякі  дурниці  залазять  в  голову  разом  з  людськими  голосами  і  терзають  тебе,  викликаючи  якісь  такі  своєрідін  емоції,  що  швидко  зникають  або  втілюються  в  щось  інше.  В  дії,  в  сміх,  сльози.  Неважливо.  Нічого  не  зникає  безслідно,  отже  за  весь  сміх  треба  платити,  а  вся  вода  що  з  очей  буде  повертатись  назад  в  очі,  бо  де  їй  ще  бути..  Кожному  своє  місце  і  свій  час.  Для  чого  ноги  такі  ватні  і  важкі,  для  чого  зникло  те  що  було  раніше.  Я  не  можу  почуватись  так  ніби  щось  втратила,  оскільки  я  тільки  змінила  одне  на  друге,  але  я  не  відчуваю  себе  повноцінною  ідейно  сформованою  хоча  б  молекулою  цього  світу.  В  такі  моменти  я  пізнаю  все  занаво,  дотики  насправді  не  такі  як  завжди,  а  шкіра,  власна  шкіра,  чуттєвіша  і  тепліша  ніж  зазвичай.  Як  мало  ми  відчуваємо,  наскільки  затуплені  відчуття.  Скільки  ж  зараз  шуму  і  сміття  в  голові.  Я  не  розумію  навіть  куди  іти  додому,  якщо  потрушу  головою.  А  ще  якщо  добре  нею  потрусити  можна  забутись,  так  чудово  і  по-  дитячому  спати  закутавшись  потім  в  теплу  ковдру  і  на  ранок  нічого  не  памятати,  і  що  це  за  тіло  поруч?  Найгірше  те,  що  цей  такий  вроді  й  невеликий  час  важко  втрачати.  Зразу  якась  дисгармонія,  а  що  якщо  насправді  я  сплю  весь  час,  і  тільки  коли  лягаю  спати  в  цьому  сні  я  починаю  жити  насправді.  Я  просинаюсь  тут  на  грані  божевілля  і  тисячі  голок,  які  тільки  мріють  щоб  зробити  мені  акупунктуру,  тому  що  я  не  памятаю  себе  такою  якою  мене  хотіли  бачити.  Насправді,  якщо  закривати  очі  на  те  що  людей  начиняють  всякі  органи,  можна  зробити  реальний  висновок  про  них.  Пустишки.  Я  теж  така.  Цей  дурний  пошук  втіх.  Новий  гедонізм  ні  до  чого  вартого  не  призводить,  максимум  до  пачки  сигарет  викуреної  залпом,  до  натягнутої  усмішки  і  сорому,  якщо  ще  є  здатність  на  це  почуття.  А  є  таке  що  вже  нічого  не  хочеться,  просто  плин  по  течії  і  навіть  банальний  перехід  дороги  не  в  відведеному  для  цього  місці  не  пробуджує.  Вже  жарко.  Жарко  по  тілі  від  думок  про...ніщо.  Як  можна  думати  про  щось,  коли  кругом  нічого.  І  від  цього  нічого  стає  так  страшно,  дико,  люто  що  хочеться  тікати  і  якраз  в  цей  момент  ноги  відмовляються  бігти,  а  очі  течуть  і  течуть.  Щоб  потім  знов  ввібрати  цю  воду  і  вилити  ще  колись.  Нікого  поруч,  тільки  пси  що  облизують  руки  і  огидно  від  їх  брудноти  і  цьої  неможливості  від  них  піти.  Вони  переслідують  і  цим  лякають.  А  взагалі  лякає  все.  Світ  страшний,  якщо  дивитисьна  нього  так  само  тверезо,  нещадний,  якщо  не  вірити  в  тих  близьких  яких  скоро  не  буде,  і  обманливий  -  всі  ж  думають  про  нього  занадто  поверхнево  і  впевнені  що  знають  все.  О  ця  зарузумілість!  Я  не  знаю  нічого.  Я  не  відчуваю  нічого.  Я  не  бачу  нічого...Я  не  впевнена,  що  я  можу  бути  впевнена  хоч  в  чомусь  в  цьому  світі,  звідси  я  не  можу  стверджувати,  а  лише  робити  припущення  про  стан  певних  явищ  і  подій.  В  будь  якому  випадку  будь  яке  моє  припущення  може  бути  хибне,  оскільки  я  не  знаю  як  працює  цей  складний  механізм  -  світ.