Без обличчя

               

     У нього не було обличчя. Все інше – як у всіх... Середньої статури. Дві руки, дві ноги. Голова, уявіть собі, була. Напевне, і внутрішні органи були всі. По крайній мірі, він ні на що не скаржився. Не кололо ні справа, ні зліва. А значить печінка, селезінка, нирки, шлунок (цей, так взагалі, працював бездоганно – приймав усе, що подавали), серце... Серце, мабуть, теж, що було, бо як же...
     А от обличчя не було.
     Може, він з ним і народився. Таким гарнюсіньким , з маленьким носиком, крикливим ротиком, рожевими щічками, цікавими оченятками. Мабуть, так і було. А потім, чи змилося-стерлося поступово, чи раз – і не стало. Цього сказати тепер ніхто не може.
     Чи хтось це помічав? Як жилося йому без обличчя? Чому ніхто не вдарив на сполох? Не відвів до лікарів, косметологів, екстрасенсів, до храму Божого? Це ж обличчя! Місце помітне. Зрештою, повинно бути у кожного.
     Не помічали.

     Матір цікавили завжди більше руки – чи вимив їх добре перед обідом, чи зробив те, що веліла. Зрідка, правда, діставалося від неї ще й місцю, звідки ноги ростуть, бо хтось колись так вирішив, що воно має нести безпосередню відповідальність за все погане, скоєне тими ж руками.
     Батько, цілий вечір не відриваючи очей від телевізора, повчав сина, як той має чинити в екстремальних ситуаціях, які так щедро демонструвалися на екрані, або ж зовсім забував про його існування, коли починалися новини про спорт чи футбольні матчі.
     В школі він спочатку заздрив дітям з цікавими жвавими обличчями – сильним лідерам, до яких завжди були звернені погляди, чи невтомним бешкетникам, яким теж гріх було б жалітися на брак уваги до них. Але згодом змирився і навіть відчув певні переваги.        Вчителі ніколи не дошкуляли особливими вимогами, прискіпливістю. Виставляючи підсумкові бали, вони опиралися на скупі оцінки в графі “За вед.зошитів” або “Самостійна роб.”, бо, як не намагалися, не могли пригадати обличчя цього учня. Тому більш вимогливі ставили “задовільно” (раз не запам’ятався – значить бракує активності), а більш втомлені милостиво малювали “добре” (не запам’ятався – значить не набридав).

     Підоспіла пора і паспорт отримувати. Тут би й заметушитися всім. Як же так: громадянин без обличчя! Та фотограф подумав, що зле навів якусь лампу, і, не бажаючи перефотографовувати юнака, у якого на світлині  замість обличчя була бліда пляма, накидав швиденько які-неякі риси – не перефотографовувати ж вдруге, тим більше, що гроші за своє мистецтво він взяв наперед і вже встиг їх проциндрити. І вийшло щось ні те ні се – на багатьох, до речі, можна було б приміряти. Є такі обличчя, що підходять чималій кількості людей.
     Отже, і тут пронесло.

     Подібним макаром і в студенти затесався, бо опинилася приймальна комісія в легкому занепокоєнні: хто такий? чи є в нього протекція? може, щось випустили з виду? як би не відсіяти кого не треба?
     Ні, що не кажіть, а без обличчя деколи не так вже й погано. Ніколи не доводилося йому чути в свою адресу: “Ви хотіли щось сказати?”, “По очах бачу, що ви зі мною не згодні!”, “Всім своїм виразом ви мені заперечуєте”.
     В студентські роки, звісно, багато чого зваблює, хвилює, бентежить, проситься на волю. Молода кров енергійно пульсує, максималізм ладен вибухнути в будь-яку мить і розірвати на шматки, адреналіну, бува, так хочеться, що аж вилиці зводить. І сказати б що, голосно і красиво, і моргнути б, білозубо посміхнувшись, і носом іноді б покрутити, а то й просто, начхати на все.
     Одного разу так закортіло цього всього, що аж відчув, як на тому місці, де, зазвичай, у людей обличчя, стали випирати десь зсередини його риси: засвербіло на місці очей, зазуділо на місці рота, а найбільше, захотілося почухати там, де точно мав би бути ніс...
     І він злякався.

     Роки збігали. Прийшов час на роботу влаштовуватися. І знайшлося вакантне місце, не те щоб відповідальне, а таке, що вимагало в певній мірі працездатності, більш-менш ретельності, на якому, не помічаючи твоєї присутності, завжди засічуть твою відсутність, одним словом, куди лінивого не візьмуть, а розумний сам не захоче.
     Робота допомагала триматися на плаву в цьому житті, не дуже вникати в той безлад, що відбувався довкола, задовільнятися своїм існуванням, не приєднуючись до мітингуючих крикунів на площах та боязливих шептунів по закамарках. То ж і його, відповідно, ніхто не чіпав.

     Був чудовий день. Він одягнув свій кращий костюм, на тон світлішу сорочку і галстук, підібраний, певна річ, не до кольору очей, але досить вдало. Треба сказати, що хоч у нього не було обличчя, проте, він ретельно слідкував за своїм зовнішнім виглядом. Перукарню, наприклад, відвідував регулярно. Зазвичай, перукарі люблять заглядати в обличчя, чи не потрібно хитрим “чиком” ножниць прикрити надто високий лоб, зкорегувати зачіскою овал, підкреслити погляд чи відвернути увагу від надто довгого носа. Цей же віртуоз перукарської майстерності проявляв свій хист, цілковито зосереджуючись на формі голови клієнта – своєрідна фішка, що сприяла швидкому просуванню черги, яка завжди шикувалася саме до нього, бо, виявляється, багато людей не хочуть, щоб їм прискіпливо вдивлялися в обличчя, навіть, якщо воно у них є.
     От при такому шикарному вигляді та гарному настрої (так-так, подібне іноді властиво і людям без обличь) він неквапом прогулювався вулицею, безпечно підставивши радісному весняному сонечкові свою бліду пляму. В грудях розлилося приємне тепло, а серце (таки було воно в нього) стало колотитися швидко і гучно. Від несподіваної млості і збентеженості захотілося помчати вперед на такій шаленій швидкості, доки ноги не відірвуться від землі у вільному леті. Лагідність і ніжність сонця народили бажання відчути ще чиєсь тепло, досі не звідане, але таке бажане. Нараз стало сумно і самотньо.
     В глибокій задумі він брів далі і ненароком торкнувся чиєїсь руки. Ця несподіванка ніби пробудила його від довгого сну. Він помітив красиву, світловолосу дівчину, що пропливала повз нього, наче маленьке земне сонечко і несла в собі те жадане тепло, яке він і досі відчував від короткого дотику.
     Захотілося взяти її за руку і йти поруч. Що він і зробив. Дівчині сподобався юнак, і вона довірила свої тендітні теплі пальчики широкій чоловічій долоні.
Вони часто зустрічалися. Вона любила замріяно вдивлятися в небо, а він милувався її обличчям, його безконечній мінливості. Це обличчя було прекрасне, бо не відало маски байдужості: вуста щасливо і широко усміхалися або ж міцно стискалися від серйозних роздумів, брови час від часу високо здивовано злітали, або ж довгі вії навівали на обличчя легкі хмаринки смутку. А ще вона любила кокетливо морщити носик та випромінювати очима лукаві іскорки безпричинної радості, можливо тому, що відчувала біля себе сильного, мужнього чоловіка.
     А він і був таким поруч неї.

     Та неочікувано, як це завжди і буває, настав момент у їхньому житті, коли випробовуються почуття, утверджуються життєві принципи, долаються сумніви або ж стають примарним видінням непорушні цитаделі і розчиняються у повітрі, не залишаючи навіть руїн, а тільки пустку та байдужість розчарувань.
     Вони розійшлися, щоб подумати кожен на одинці.
     Він розумів, що вона – його всесвіт, його єдине велике кохання. Втративши її, він втратить себе, сенс свого життя, але до всього іншого йому байдуже, не можна вимагати від нього більшого, ніж він може їй дати.
     Вона роздумувала над тим, що біля нього їй спокійно і затишно, що вона кохає його, але щось стоїть поміж ними. Так, ніхто не бездоганний, кожен має право на помилку, але вона має переконатися в його щирості, відчути його справжнього.
     Вихід є. Вона зазирне йому у вічі, і тоді не потрібні будуть жодні слова.
     Вони зустрілися. Вона шукала його погляду, від прямої відвертості якого все повернеться і знову стане на свої місця, та не знаходила. Тоді й відкрилася для неї страшна правда – у нього немає обличчя.
     Він відчув її жах, зрозумів, що в цю мить втрачає свою кохану. Спробував зупинити її палкими обіймами, але вона легко вивільнилася і розтанула наче птах у синьому небі.
     Він стояв, низько похиливши голову, ніби намагаючись сховати своє обличчя, вірніше, його відсутність. Відчай та безвихідь скували тіло, розпач люто катував серце і не давав можливості зосередитися. Вийшов з оціпеніння, коли груди раптово обпекли рясні гарячі краплинки... Це ж сльози!..

     Обличчя ще не було, але надія вже з’явилася.


                переклад російською        http://www.stihi.ru/2013/09/01/4251