момент неба

Як же це...Наче новий світ на 5 хвилин...Це ж щось неймовірне!.. В такий вечір...Навкруги ожеледь, вітер холодний, ноги промокли, шум, машини...І раптом таке. Просто клаптик неба. Сьогодні воно таке особливе, екзотичне... Синє, як кришталь, напівнасичений чорнилами ночі.
Глибочезне таке, страшно в нього впасти, бо ті темні глибини поглинуть і загублять. І хмарки такі мов тіні, бліді й неприкаяні, лізуть кудись тихенько слідами сонячних кроків...І зірки. Тихі, як сама Тиша. Чисті,м"які й незаймані, сльози богів.
А ось невидимий повільний смерч петляє замерзлими вулицями спантеличеного весною міста.
Завиває полишені стрічки думок, що тягнуться вслід за сутулими обрисами людей, перетравлює в своїх глибинах і пускає блідою веселкою іх в небеса...А вони мерехтять своїм шовковим мереживом і благають заспокоїтися нестримно веселих струмочків, що тріскочуть і хлюпають, поспішаючи нести весняні води невідомо куди.
Поки я стою серед калюж і невпинних потоків людей,від подиву роззявивши рота, цей бешкетний меланхолічний смерч тихо підліта і хапає мене повітряно-срібними язиками і несе кудись вгору, мабуть, повітатися поближче із вельмишановною делегацією надутих від власної важності хмарин. Я кидаю всі речі на землю, сідаю позручніше на м"яку і лоскітливу пелюстку повітря і їду вгору. А там холодно так...Дістаю теплі старі, трохи пощарпані мрії і закутуюсь у них....Вітер наливає в чашу моїх рук останні краплі ще гарячого захду з-за небокраю, і стає так тепло... Зачиняю знизу двері на землю, і слухаю, як незрівнянно красиві зірки тихо шепочуть поміж собою, сміються з нещасних людей...А небо стає все більшим і величнішим, хочеться його обійняти, але мої куці руки лише незграбно повисають у повітрі, і їх лоскоче вітер...Знущається...І тут починає грати якась невпинна симфонія думок, такх глибоких і приємних, що неможливо їх витримати, не відкривши рота і не виокругливши чимдуж очі. В такий момент дуже важко уявити когось поряд,в таку мрію нікого не пускають...Цей маленький п"ятихвилинний шматочок самотності відкриває гігантську безодню чогось таємного, жахливого і прекрасного, особистоо, такого, про що ніколи не зможеш розповісти. Ця небесна безодня - у відсутньому застиглому погляді, у сповільненому, ледь відчутному пульсі...З кожним ударом серця пірнаєш все глибше і глибше у в"язкі думки, вражаючі образи....Вечірнє небо поглинає тебе до останньої краплини душі і розуму....