Зда ться...

Колишніх багатств півзачинена брама
Зжовтілим плющем многолітнім повита,
Осіннім дощем гірко слізним побита
Ховає твердиню, загублену нами.

Там вітер з віками шепоче відверто,
Кружляє листвою, щ впала з небес
Хоронить секрет невідкритих чудес
Так тихо і вірно, надійно і вперто.

Не зійде тут сонце вже на небосхилі,
Бо сірії хмари, встиляючи вись
Несуть те відлуння грози, що колись
Гриміла, на небі здіймаючи хвилі.

Я чую той ліс, що захоплює тьмою,
І сивою мудрістю чорних дубів,
Віттям розпростертим кремезних дідів
Тривожно шумить за моєю спиною.

А поряд лежить неживою глибинню
Холоднеє озеро, сповнене сліз
Пласкою рукою все тягнеться в ліс,
Зникає у хащах дзеркальною синню.

Тужливі гукання з зелених глибин
Пронизують серця пульсуючі плоті
І холод у кожній вчувається ноті,
І сумно запахнув гіркотній полин.

Здається, що кличе мене хтось назад,
І чую у звуках докору гірку,
Згасаючий відчай, і теплу ріку,
Задумливих спогадів мій водоспад.

Хотіла б вернутись, - не знаю, куди.
Хотіла кричати – та голос пропав,
У безвість, так, мовби і не існував
Над ним розкололись мої два світи.

А я все чекаю когось біля брами,
Здається, що плоті моєї нема,
Хотіла злетіти, зірвалась – дарма,
Лиш з відчаю в браму уперлась руками.

Залізо холодне, як ранок зимовий,
Схопило за руку й скорило мене.
Навколішки впала – нехай, це мине.
Сказала про себе. І – тиша навколо.

Відкрились ворота, а я не відважусь
Підвести угору свій погляд пустий
І очі мої стелить морок густий
Здається я встану. А може, і зляжу.

Та сили вернулись. Хоча, й не губились.
Лиш стиха поколюють новії шрами
Від холоду сталі високої брами
Ось, щойно були. Та, уже заживились.

Ось…Бачу величну могутність твердині
Що вежами десь небеса підпира
В богів таємниці страшні відбира
Й хоронить із вітром пліч-о-пліч донині.

І дихають стіни старими роками,
І в кожній цеглині по казці несуть.
Здається, щ в них чародії живуть
І мудрість плетуть винограду лозами.

Вдивляються темнії башти велично
За обрій густих, нескінченних лісів
Їх влада – усюди, без знаків, без слів.
Мовчать гордовито, розумно й незвично.

Здається, знайоме. На тінь подивлюся
На обриси світу, де я прожила
Ранкове життя, де зі мною була
Незраджена казка. Та досить, здаюся.

Чому не пускаєш? Чи, може, забула?
Та й я вже не та, що дитинством цвіла
Колись, як принцеса у тОбі жила
Та й ти вже змінилась, пішла у минуле.

Раніше фортецею десь рожевіла,
Окутана білими хмарами снів,
Буяла садами багатих плодів,
Повітря піснями сопілок поїла.

В твоїх коридорах мрійливо снувала
Я поміж прекрасних і мудрих казок,
Здається, вчуваю ще той тихий крок
В глибинах твоїх, що від мене сховала.

Тепер у тобі живе спогад безсмертний,
Мов привид, у вікнах блідніє й згаса.
Тепер стала темною твоя краса,
А образ – незрушний і тихий, як мертвий.