ДІДУ Й БАБІ
Я так довго, так довго не був у селі
І не плакав на вашій могилі.
Я забув, як співають вночі солов’ї,
Вони, мабуть, вже в піснях безсилі.
І давно не вклонявся я вашим хрестам,
Омиваючи слізьми своїми.
Як давно це було, щиро дякую вам,
Бо мене Ви безмірно любили.
Де було те село, де стояли хати
І дерева росли край дороги,
Де мале дитинча, що кріпшало й росло,
І забуло про рідні пороги.
Мандрувати хотілося юній душі.
Не усидіти мовчки на місці.
І ніхто не сказав: „Ти постій, не спіши.
Ти щасливий в селі, а не в місті”.
Промайнули роки, помінялось життя,
Рідна річка вже русло змінила;
А душа полетіла кудись в небуття,
Бо від чогось вона очерствіла.
Не хватає любові, терпіння і слів,
І скупої сльози на мужицьких щоках.
Ми тепер зустрічаємось тільки у сні,
І в думках, і в думках, і в думках...
Лютий 2004 р.
Д ду й баб
© Copyright: Сергей Кононенко, 2011
Свидетельство о публикации №111020606468
Свидетельство о публикации №111020606468
Рецензии