Самотнi

Ну що ж, мій хлопчику, настав час поглибше запхати носа у теплий шарф та впевненно зачинити за собою двері.
Мабуть що, прощавай. Мені вже не потрібні ці порожні поцілунки на прощання. Мені вже не затишно у твоїй осені: я відчуваю холод поряд із тобою, можливо тому що сама перетворилася на шматочок льоду?
Не дивись на мене довгим та глибоким поглядом, в якому живуть питання, яких я не хочу чути, бо відповіді на них вже давно позабуті.
Не варто, ніби ненавмисно, все блище наближатися до мене – я вже нічого не відчую окрім порожнечі, що, ніби після урагану, залишилася після тебе. Ти власноруч створив те, що зараз тебе вбиває.
Я лише посміхаюсь. Але вже не з тугою поміж вій, не з мольбою на вусах, а лише з німою, сухою, їдкою іронією.
Я тобі не по зубах. Ти не знаеш, що казати наодинці, залишившись удвох у темній кімнаті; не знаєш навіть як мене гідно послати, щоб  я потім сама припхалася до тебе навколішках просити пробачення.
І не варто намагатися зрозуміти мене. Просто я – не те, чього ти хочеш; а ти – не те, що потрібно мені. Ми з тобою живемо самі по собі. І я знаю, що цього не змінити телефонними дзвінками, довгими листами та зізнаннями у вічному коханні.
Ми не припинемо бути з кимось; нам не потрібен хтось, хто б нас втішав у хвилини розпачу та суму, не потрібен той, хто впевненним рухом встромить у наші серця клинок… Ми самі здатні себе вбити. А потім знову воскреснути, щоб й далі залишатися насамоті.


Киев, 2007