***

Гори й стежка серед лісу, десь доходить п’ята ранку, байдуже, що ще трохи і світанок. Чути звуки вітру, десь поряд гуде ще водоспад. Та думки твої далекі і ті всі сни наче амеби, що зникають в нікуди. Погляд твій захований, далеко прикований і усмішка його-амброзій, злітає в далечінь. Так хочеться тобі відчути його дотик,заглянути у пустоту зелених тих очей. І відчувається навколо холод, складається,напевно, хибне враження, що десь далеко ще заховані оті старі всі почуття, та подих твій стривожений і голос ледь спроможний видати окремі звуки. Так хочеться заплакати, та сльози десь давно поділись вже і просто стогін із душі виривається завчасно. Стогін глухий і все те саме, ніч-пройде день й усе уже так само. Він залишився уже далеко, а думки полетіли в небо і хочеться тобі відчути смак раю. Світ далеко вже загублений і прості метафори давно забуті, епітети пропали і, напевно, десь зара стане темно, та душа твоя співає. Всі останні ночі ти його шукала і не знала, що він...Все просто, дуже вже банально, ти ж знаєш, що він змінив свою душу і вставив інше серце, він випив свою кров і стало йому легше забути все.
Тепер ви інші люди і не було той ночі, не було того суму і водоспад у горах, напевно, не шумів. Та все ж залишиться маленький той осадок і світ уже втрачає кольори. І голос той, давно загублений не ятрить більше твою душу, ті всі молитви,вже давно забулися і все одно зробилося на рай. Забувся смак того вже щастя. Але зелені очі і далі сняться тобі в снах.