Лицарi. Кенгiр. Юрiй Грунiн

РОЗДІЛ XXXVI

Життя у таборі перебігало всіляко: для кого активно – у чергуваннях на радіовузлі, виготовленні листівок, варті, для інших – спокійно, у перечікуванні цієї «авантюри», «сабантуя», «бунту», а дехто глибоко переживав, що навіть підозра в участі у діях проти беззаконного закону може стати фатально – збільшити термін ув’язнення. Ці дві категорії просто відлежувалися, відпочивали.
В кожному народі, суспільстві, колективі завжди є люди діяльні, ті, хто сміливо висловлює свою думку, виступає проти несправедливості, чинить кроки для здійснення змін, є чимало таких, що на словах підтримують, але в активних діях участі не беруть, є ті, хто намагається перележати в кущах час виборювання перемін, пасивно визнаючи їх корисність, але дозволяючи іншим пролити кров за своє щасливе майбутнє. Потім, коли все минеться і забудеться, коли кров мучеників, що полягли, аби підняти людей на щабель ближче до свободи, перестане волати до неба, ті, хто тихцем-бігцем перележав, пересидів, перечекав почнуть переписувати минуле і виявиться, що саме вони й волали найгучніше, саме вони й потрясали основи, саме вони й перебували у центрі. І ніхто їм не заперечить. Мертві мовчатимуть. Історію пишуть живі.
Є й такі, кому будь-яка сваволя влади, будь-яке очевидне беззаконня, якщо воно випродукуване персоною певних повноважень, святе й беззаперечне. Ходити в ярмі і цілувати руку погоничу – не просто обов’язок, а й певна мазохістична насолода. Не люди – знахідка для кожної влади, керівника чи навіть найменшого прища на голому місці із зовсім крихітним портфельчиком. Насолода підкоренням, уміння її прийняти і відчути – доля певної частки щасливців. Їм добре усюди. «Нехай, нехай, кажуть, може, так і треба…» - це про них Тарасове. Це супроти них і найвища нота поетового обурення, що здійнялася аж до неба.
Є дві безцінні речі у того, хто ризикує назватися «homo sapiens», - життя і свобода. Життя безцінне для усіх без винятку. Ціна свободи – різна. Від найвищої – до повного нуля. Тим паче, що не завжди йдеться про свободу тіла. Неволя духу – найстрашніша із несвобод, проте не кожен її відчуває.
Мабуть, відчуття свободи передається певним геном. Є люди, є цілі сім’ї, позбавлені потреби дихати вільно. Щасливі люди. Їм невідомі муки заклеєного законом рота, їм легко дотримуватися вимог мовчати і «благоденствувати». А ці вимоги завжди ходять разом і друге є наслідком першого. Відсутність гена – благодатний дарунок долі. Такі сім’ї легко виживають, легко уживаються на тлі будь-якого невігластва, здирства, беззаконня, аби лиш воно ішло згори. Ні мама, ні тато, ні дитина з такої родини не ризикує потрапити під лезо караючого меча, захлинутися кривавою повінню придушення невдоволених. Бо вдоволені усім. Бо хвалитимуть і диявола, аби лиш не лютував, годитимуть кожній болячці його запаленого мозку, цілуватимуть червоні від потоптаних тіл ратиці й замашний убивчий хвіст, аби задобрити, боятимуться, тремтітимуть нощно, задля втамування свого нічного трему й страху творитимуть найчорнішому пекельному поріддю денну хвалу, осанну й поземні уклони. В уклонах отих потроху атрофується до решти сам зародок вільного вдиху й видиху. Кланятися вчитиме уклінна змалку мама ще до того, як дитя зіпнеться на ніжки. Плазувати, колінкувати, рачкувати – удосконалюватиме уміння виживати батько. Хвалити і піддакувати ще до першого «мама» укладуть у душу сестри. Тягнути руки по швах і їсти поглядом начальство – шліфуватимуть, повернувшись із війська, майстерність «маленького українця» пхатися догори, старші брати. Так формуватиметься нове суспільство всім удоволених.
«Маленький українець»… Чули б вони, повстанці, що колись, через півсотні років, у начебто вільній Україні, начебто свій, волею народу здобутий і поставлений над головами очільник вимовить оте ганебне і принизливе – «маленький українець»! Наче він – тато, месія, Божий обранець, покликаний захистити і нагодувати п’ятьма хлібами сих «сірих та убогих», що повірили. І стоятимуть вони, довірливі, мужні, сильні і зовсім не «маленькі» українці на майдані, зовсім такому ж, як тут, у Кенгірі, дивитимуться такими ж ясними та добрими очима і… віритимуть… А всім удоволені сидітимуть удома, кожен у своєму бараку, на своїй вагонці, жуватимуть свою пайку і… боятимуться… чи ненавидітимуть… А потім судитимуть те, про що судити не мають права, бо не були там, бо не відчули.
Але тут, у казахському червоному степу, зібралися ті, у кого отриманий від прадідів ген непідкорення плекала Українська Повстанська Армія чи литовське лісове братство. Ті, для кого слово «свобода» стало символом життя. Навіть у національному знаку – тризубі, вони читали заповітне – ВОЛЯ.
Даремно, ой, даремно зібрало перемудрене керівництво ГУЛАГу їх докупи отут, під палючим сонцем Кенгіру. Даремно сподівалося, що роки рабства по Сибірах зламали, похитнули, знищили прагнення свободи, упокорили вільних духом назавжди.
Вивозячи найактивніших з уражених повстанням Воркути та Норильська, досі безпомильне у своїх прогнозах начальство цього разу дало маху. Схибило! Опростоволосилося! Змішало у Кенгірі гримучу суміш із бандерівців та лісових братів, та ще й додало детонатор у вигляді «кримінального елементу», який досі завжди чемно виконував свою «високу місію» - тероризувати політичних. Змішали необачно. І воно гримнуло! Вибухнуло, аж у кабінетах шибки задзвеніли!
Виявляється, ген свободи не вимерзає, не нищиться голодом, його не притлумиш рабською працею. Живучий! У тих, у кого він є.
Гени свободи з усього світу змішалися тут, у цих бараках. І кожен диктував свій шлях до волі.
- Добре їм, цим бандерівцям, страйкувати, їм стільки сидіти, що роком більше, роком менше без різниці. А нам? Вже по десять відмотали і що, знову на десятку нариватися? Чи на весь їхній четвертак? Ні, ви там як знаєте, а я посиджу тихо!
- А до дівчат не хочеться? – підколювали інші.
- Хочеться. Та не дуже можеться. От якби сметанки, м’ясця…
- А ікорки паюсної? Може вам, ваше благородіє, кулеб’яку? Чи гур’євської кашки забажаєте? Так я мигцем!
Одних ген свободи гнав на барикади – краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Інших, навпаки, тримав на «робочих місцях», бо зовсім скоро звільнення, зовсім близько офіційний кінець жаху. Таким було найважче втриматися, бо душа криком кричала – весни, любові, волі!
- Юро, а ти чому не йдеш до своєї Ганни?
- Відчепись! – обернувся на інший бік Юрій.
У цих грудях боролися пристрасті, рівні шекспірівським. «Бути чи не бути? Іти чи залишитися?» Кохання, бурхлива пристрасть, що роздирала груди, жага поцілунку і доторку – і свідомість неоплатної ціни однієї хвилини такого побачення… А ціна – свобода.
Всього рік, всього рік залишився їм з Ганною за дротом. Потім – поселення. Але вони можуть перебувати на поселенні разом, можуть одружитися, можуть удвох долати труднощі, які, власне, ніщо, порівняно з тим, що вже пережито. Про ці труднощі, про це тихе, мирне життя удвох, хай би навіть у наметі, у землянці, у найкрихітнішому із закапелків мріяв самотніми ночами Юрій. Чи ж не ліпить своєї оселі ластівка на кручі? Чи не звиває орел гніздо на неприступній скелі? Він подолає усе для коханої, він спорудить палац на піску чи на вічній мерзлоті, і там, у чистоті душі та шаленстві тіла житиме їхнє кохання.
Все вже омріяне. Все продумане, кожен крок, кожне слово. І тут – діра у мурі, і тут ця неочікувана свобода посеред неволі, яка може потім обернутися роками каторги… І перекреслить усі плани. А йому вже тридцять чотири.
Історія кохання через мури, кохання у листах ще чекає на свого Шекспіра. І не дочекається, мабуть. Бо надто сокровенне, надто потаємне і внутрішнє воно, це почуття, щоб хтось зміг зрозуміти. Неможливо. Можна тільки пережити.
Пережити знову ревіння танків, кров на криці, вогонь і дим довкола, і темряву, і забуття… І чоботи біля обличчя. Міцні. Нові. Не наші. «Я очнулся невольником в стане немецком, и на уровне глаз моих — их сапоги»… І табір для військовополонених. Три довгих роки голоду і рабської праці. Обстріли табору з радянських літаків, бомбардування – засівали бомбами, хоч знали, що тут – свої. Свої? Ні, тут – вороги радянської влади, свої, радянські люди, в полон не здаються!
«Об этом не хочется мне вспоминать,
а вспомнишь — и сердце застынет.
Родимая родина-мать-перемать
прислала свинцовый гостинец».
Німці насміхалися: «А що ж це ваш Сталін так вас не любить?» Боліло…
Потім звільнення з німецького концтабору. Нарешті! Можна написати батькам, можна передати найдорожче – вірші. Щоб зберегли, щоб прочитали, щоб… ой, мрії-мрії! Чи можна таке надрукувати в сталінському радянському раю?
Оманливий подих свободи від гітлерівського концтабору сп’янив і зрадив… Забув, не подумав, не міг собі уявити, що на волі теж існує цензура, що кожен вірш перед тим, як він потрапить до рук матері, читають інші, не материнські, очі.
Поет! Справжній! Саме такий потрібен, щоб виконати установку партії – знайти і посадити… автора гімну РОА – армії Власова! Отак уже після війни наздогнало його власівське військо. Три роки в таборах відмовлявся надягти шинелю російського «визволителя». І вже тут, на волі…
Місяць нічних допитів. Удень: «Нє спать!» У тумані, в пекельному мороці – очі слідчих. Уже не розрізняв хто і про що запитує. Не відповідав. Раптом просте запитання: «Знаєтє слова власовского гімна?» «Слишал…» «Напішитє!» Рука вивела так-сяк слова першого куплету – до ладу чи ні… «Дальше нє помню…» «Хватіт і єтого. Подпішитєсь» Так у гімну з’явився автор – із власноручним підписом. Російський поет Юрій Грунін.
Суд. Табір і знову роки голоду і рабської праці. Де було гірше? Тут. Бо там – фашисти. Вороги. А тут – свої. І без вини, без просвітку, без надії.
Людина пристосовується до всього, всюди виживає. Навіть тут, на розжареному піску пустелі, ростуть якісь колючки. Щоб вижити, станеш колючим. Юрій став. Наїжачився до аморальності, жорстокості світу, до буднів тюрми і табору сухими, гострими голками, не пускав нікого в душу, не грів у ній зайвих надій, жив просто і суворо, не розкисав. Сухе дерево не гниє. А кому що до того, що в глибині цієї суворої душі буяли, квітли, наливалися усіма барвами і соком почуттів справжні, виболені долею вірші. Втім, навіть у німецькому полоні вірші жили. Була надія на повернення, віра в рідний, дорогий серцю край, що зустріне сина, обігріє, простелить широкий шлях у майбутнє. Що колись його вірші прочитають справжні поети, оцінять. Тут, під палючим сонцем пустелі, висохло усе. Слова падали, мов камені, такі ж важкі й такі ж гарячі. Та хай кине у мене каменем той, хто не зневірився б і не висох у цім нелюдськім краю. Пекельним, вогненним камінням летіли слова у таборові мури.
Бесцельным, в пути своем узеньком,
в грядущем каком-то году
смертельно измученным узником
во тьму катакомбы уйду
Поетові дається сила описати пережите словом. Пережите знаходилося поза межами дозволеного у радянській країні. Весь його досвід пролягав за межею оптимістичного соціалістичного, на боці  сюрреалістичного, фантастичного, в нелюдський спосіб збоченого існування, якого не було, бо й бути не могло у найдемократичнішому краї світу. На карті краю позначалися лише будови століття, будови, звісно, комсомольські. «В буднях вєлікіх строєк» - лунало життєрадісне. Смертельно змучені в’язні – це не з нашої радянської дійсності. Це з картини Босха.
Пережити. Вижити. І зараз, на межі, за крок до волі – опинитися серед оцих «блатних», що лізуть, немов таргани, до жіночої зони? Піти? І опинитися під прицілом кулемета з вишки – поки що не стріляли, та палець на спусковому гачку може затремтіти будь-якої миті. А у поета окрім бажання жити є ще й відповідальність за слово, продиктоване Господом і записане на єдино дозволеному у таборі матеріалі – у власній пам’яті. Його неможливо відібрати під час обшуку, неможливо спалити, неможливо порвати на клапті, та легко знищити одним спазматичним рухом пальця на кулеметному гачку. І світ поета Юрія Груніна зникне.
Піти? Відчути, врешті, себе людиною – бо лише у парі, поруч із коханою жінкою чоловік відчуває увесь огром буття… 
Піти?
Піти! І хай буде те, що буде!
Пролом у стіні – вже не діра, а пролом, щоб іти назустріч долі з не похиленою головою, не рачки. Нарачкувалися, годі!
Ішов – і згадував історію справді шекспірівського почуття. Ні, скоріш ростанівського… Саме Едмон Ростан оживив у своїй п’єсі невгамовного забіяку та дуелянта, гострослова і поета Сірано де Бержерака, майже ровесника легендарного д’Артаньяна. Власне, Сірано – прізвище. Савіньон Сірано. А дворянське «де» приліпилося до батьківського Бержерак якось само собою. Дворянське «де» висіло на кінчику гострої, мов половинка ножиць богинь долі Мойр, і готової втинати нитку долі кожного, кому не до вподоби довжина знаменитого бержераківського носа, шпаги. Історія двох закоханих у прекрасну Роксану чоловіків знана у світі. Красень Крістіан де Невілетт, що не міг скласти докупи двох слів, і Сірано, чий ніс приходив на побачення за півгодини до нього самого, та голос і слово могли зачарувати саму Гомерову сирену. У Ростана чоловіки домовилися: «Твоїм умом я буду, а ты – моею красотой!»
Юрій Грунін не потребував чийогось обличчя замість власного. Тонкі риси, вишуканий профіль, акуратні вуса – жіноча спокуса, цілком класичних пропорцій ніс – мрія Бержерака! Уміння зачарувати, отой чоловічий шарм справжнього російського інтелігента, що передається генетично і відточується вихованням – мрія де Невілетта.
Та де Невілетт на ймення Льова все-таки стояв поміж Сірано та Роксаною. Льова, добрий друг і майже брат, легко знайомився із жінками. Саме він попросив Юрія написати листа отакій собі українці Ганні – «штоб красіво!» Юрій, поет і художник, був неперевершеним майстром у таких справах – прихилити серце жінки, зачарувати словом, а далі, чоловіче, крутись уже сам, як зможеш. Та сталося так, що відповідь потрапил до рук Юрія. І зачарувала щирістю. Розморозила кригу серця. Впала росою на колючки саксаула, якими стирчала у світ душа. І полилося…

Я измучен любовной жаждой.
Путь мой терниями увит.
Я устал признаваться каждой
в этой выдуманной любви –

и менять её, как перчатки,
нервно пальцы свои теребя.
Видишь губ на мне отпечатки
целовавших меня до тебя?

Я брожу, будто бык, по кругу,
в бесконечной ночи продрог,
не найдя за всю жизнь подругу
в этом вечном кольце дорог.

Я тебе не солгу, как многим
лгут, в себе затаив самца, -
те которым живот, да ноги
заслоняют овал лица.

Согласись, коль того хотела, -
я с собою тебя совью!
Только нужно ль, лаская тело,
говорить про любовь свою?

Я устал от любовной жажды.
Ах, как этот порыв знаком:
мне бы руки свои однажды
за спиной твоей сжать замком!

Вот, услышав тебя, не смею
нежность слов твоих перебить.
Я, наверное, не сумею
так же нежно тебя любить.
 
Скільки пристрасті, скільки ласки! Чи витримає жіноча, висохла, мов степовий ковил, душа, такий вогонь, чи не займеться полум’ям непогасним?
Душа поета писала, непогамовно, відчайдушно. Душа художника просила – побачити! На хвилю, одним очком! І вистачить на довгі роки…
Вдалося. Навіть суворі душі наглядачів іноді плавило насправді сильне почуття. А ще – вдало зроблений портрет чи інша картинка, до яких небайдужі хтиві масляні оченята. Їм влаштували побачення.
- Ровно двадцять минут! Успєєтє? – масляно посміхнувся  наглядач.
Вони все встигли. Дивилися, дивилися одне одному в очі. Встигли надивитися на довгі роки. І руки переплести встигли. Не встигли поцілуватися – відклали до наступного разу. А ще пильне око художника встигло намилуватися вродою – справді рідкісною, мало реальною у живої жінки. Він усе встиг, усе побачив, а решту – домислив, уявив і… потекли, полилися річкою поетичні рядки, рука сама виводила незліченні портрети.
Один з таких портретів ніс зараз із собою Юрій. Як інакше віднайти свою Ганну серед тисяч жінок?
Знайшов.