Лiс жив, живе i житиме душею...

Ліс жив, живе і житиме  душею,
Вона у всім: у шелесті гаїв,
У тріпотінні листя осокорів,
Та віковій мовчазності  дубів.

Вона в великому і самому малому,
Зерняті, що крізь землю міцно б’є.
Так вперто «торить» до життя собі дорогу
Щоб з під небес, - її прийнять в себе.

Вона в струмках, пташиному польоті,
Весняному заспіві солов’їв.
В «сохатого» ревінні, «рожнім»  двобої,
Та вересків, брусниць, чорниць коврів.

Вона цвіте, красується та плодить,
Усім живим, що з лісом проросло.
Вона у всьому, всьому тім живому,
Що для людини лоном є його.

Як животворне джерело любові,
Краси, натхнення і всього що є...
Що нас чарує, ростить та лікує,
Годує,  напуває й береже.

Щоб ми з тобою жили у єднанні,
Природно - істинних святих основ буття.
Для того щоби, наша людська совість,
Оберігала в нас його життя.

Турботу, вдячність… щоби проявляла,
Стремліннях та ділах від рук своїх.
Щоб  благодатністю природа наділяла,
А Батько – Ліс, дібровами шумів.
 
Що ж скажеш ти,  зелений добрий друже?
Обіцянок для тебе до схочу.
Тебе  відроджують, насаджують і ростять,
Як видно «вдало»,  в «звітному листку».

«Болить, болить..», тихіший всього гомін,
Тварин, птахів, дерев, і трав й кущів…
Почути зможе той, хто поруч ходить
З надіями і мріями в душі.

Почуть тебе,- лиш зможе та людина,
Хто серцем може з Богом говорить.
Хто у собі, як пісню лебедину,
Любов плекає та турботи мить.

Живуть вони по привилам турботи:
Те що спожив, із вдячністю прийми.
Бо те, що ми беремо у природи,
Благословенні Батькові дари.

Нехай моз;оляться, невтомні їхні руки,
Душа господаря, хай піснею звучить.
А серце їх, переживе всі муки,
Бо для дітей, працюють і століть.

Такі в науці звуться лісоводи,
Серед людей,- це просто лісники.
Вони живуть за покликом природи:
Для нас майбутнє, серцем зберегти!..