Осiнь

         Осінь уже струсила додолу маску розбещеного дівчиська, оголивши в садах свою ніжну раниму душу…
          …Вечірня набережна освітлена сотнями маленьких ліхтариків… Музика Тото Кутуньо і аромат меленої кави пробуджує ностальгію… І тобі нічого не залишається, як ступити на борт корабля-ресторану, замовити філіжанку смачної кави і податися у мандри своїх спогадів у минуле…
         Ось ти маленькою бігаєш босоніж по ранковій росяній траві за барвистим метеликом. Відчуття безтурботної радості переповнює твої груди, і ти вже майже зловила метелика, але в останню секунду він випурхує у тебе з рук і зникає у безмежності неба… Ти журишся через це, але раптово на кущі малини бачиш пташку, і спочатку з цікавістю роздивляєшся як вона ласує малиною, а потім зненацька стрибаєш у ті кущі до неї. Вона, сполохавшись, летить на сусіднє дерево яблуні, яке, як казала мама, тато посадив у день твого народження. А ти починаєш зривати собі у жменьку червоні смачнючі плоди…
           Ось уже перше вересня. Ти вперше пішла до школи. Мама зі слізьми радості на очах дивиться на тебе з натовпу інших батьків. А ти стоїш біля своїх однокласників. Красуня! З білими бантами на золотистому волоссі. Таких бантів не було ні в кого! І вперше пробуєш на смак відчуття радісного хвилювання… І ти ще не знаєш, що через декілька років отой білявий хлопчина Сашко з паралельного класу, якому ти на першому дзвонику чомусь соромилася дивитися в очі, буде з гордістю проводжати тебе додому, закинувши собі на плече твій ранець…
           А тут тобі уже 15. Білявого Сашка ти відправила у відставку по невідомій йому причині. Але ж ти знаєш, що цю причину звати Діма. Його необережний погляд, який породив шалене кохання, тривав лише секунду… Перша безсонна ніч, яку ти всю промріяла… Перше слово «Люблю» з твоїх тремтячих від хвилювання вуст… Перший вірш для нього… І перше відчуття ніжності і солодкого ниття в душі. А потім біль. Вперше в житті біль так жорстоко роз’їдав тобі груди. Вперше ти так довго плакала… Тобі вже не до навчання…
            П’ять років треба було, щоб забути Дмитра.
            І ось ти вже на другому курсі університету. За ці роки ти навчилася бути сильнішою, обачнішою, стримувати свої емоції. Але разом з цим ти уже знаєш, що таке – образа, недовіра, обман, зрада коханого, і розчарування… Але головне, що ти не втратила віру! Віру, яка допомагає тобі жити далі, щиро посміхатися, закохуватися, радіти дощу, цінувати кожну мить життя, кожен крок в майбутнє. І ти йдеш по алеї парку, підкидуючи в небеса струшене осінню листя, і радість знов переповнює твою душу!.. І ти намагаєшся закарбувати в пам’яті спогади про раптово побачене тобою, тоді ще маленькою кароокою дівчинкою, небо в калюжі біля тротуару і здивований голос: «Мамо, а у воді птахи літають!»,  передостанню в цьому році серенаду коника у полі, і про зірку, яка, здається, летить якраз у твої долоні…
           І ось ти вже знову сидиш у затишному ресторанчику на воді, насолоджуючись кавою… Скільки часу минуло відтоді як ти зайшла сюди? Година? Дві? Але тобі здалося, що минуло половина твого життя, ти знову верталася в своє дитинство, в своє минуле… Розрахувавшись, і лишивши ввічливому офіціанту на чай, ти знову йдеш по набережній під поглядами сотен маленьких ліхтариків. Ти йдеш додому, ти йдеш у своє майбутнє… І головне - ти знаєш, що в тебе ще все попереду...





картинка с интернета